Згодом мені завжди снився той будинок. Сновиддя скидались одне на одне, то були варіанти одного сновиддя й однієї теми. Я йшов якимсь чужим містом і бачив той будинок. Він стояв у незнайомому кварталі поміж інших будинків. Я йшов далі збентежений, бо ж будинок був знайомий, а квартал — ні. Потім пригадував, що вже бачив той будинок, але думав при цьому не про Бангофштрасе в моєму рідному місті, а про якесь інше місто чи іншу країну. Скажімо, у сновидді я був у Римі, бачив там той будинок і згадував, що вже бачив його в Берні. Цей сновидний спогад заспокоював мене: побачивши незнайомий будинок у якомусь іншому середовищі видавалось мені не дивнішим, ніж випадково здибатись із давнім приятелем у чужому місті. Я повертав назад, підходив до будинку й піднімався сходами. Я хотів увійти. Я тисну на кнопку дзвінка.
А коли я бачив той будинок десь серед ланів, сон був довший, — або ж я краще пригадував його подробиці. Я їхав у машині. Праворуч від дороги я бачив дім і їхав далі, спершу спантеличений тільки тим, що будинок якому вочевидь годилося б стояти на міській вулиці, стоїть у полі. Тоді згадував, що вже бачив його, і пантеличився ще дужче. Пригадавши, де саме я його бачив, розвертався і їхав назад. Дорога у сновидді завжди була безлюдна, я міг розвертатись, аж вищали шини, і їхав назад на великій швидкості. Я боявся, що приїду запізно, і мчав ще швидше. Нарешті я знову бачив той будинок. Ось він серед ланів, де, якщо це Пфальц, ростуть рапс, пшениця й виноград, а в Провансі — і лаванда. Місцевість рівна, хіба що де-не-де невисокі пагорби. Дерев — ані жодного. День ясний і безхмарний, сяє сонце, стоїть марево в повітрі, виблискує перегрітий асфальт. Брандмауери немов обтинають будинок, не дають його як слід роздивитися. То можуть бути й брандмауери якихось інших будинків.
А сам будинок не такий похмурий, як на Бангофштрасе. Проте вікна припали пилом і не дають зазирнути всередину, не видно навіть штор. Будинок сліпий.
Я зупиняюсь на узбіччі й переходжу дорогу, підходячи до дверей. Нікого не видно, нічого не чути, ніколи не загуркоче якийсь далекий мотор, не дмухне вітер, не защебече пташка. Світ мертвий. Я піднімаюсь сходами й тисну на дзвінок.
Але двері не відчиняю. Я прокидаюсь і тільки знаю, що поклав палець на кнопку дзвінка і натиснув на неї. А потім пригадую все сновиддя і те, що я вже бачив його.
З
Я не знав, як звати ту жінку. З букетом у руках я нерішуче стояв перед дверима і дзвінками. Найрадніше я пішов би назад. Але тут із будинку вийшов якийсь чоловік, запитав, до кого я прийшов, і послав мене до фрау Шміц на четвертому поверсі.
Жодних ліпних прикрас, немає дзеркал, немає килимка. Ті скромні оздоби, що їх мали колись сходи та сходові майданчики і що їх навіть годі було порівнювати з пишнотою фасаду, давно вже змарніли. Червона фарба на сходинках посередині стерлася, зелений лінолеум зі штампованим візерунком, прибитий на сходах до стіни десь до рівня плечей, був обшарпаний, а там, де бракувало прутів у поручнях, були напнуті мотузки. Тхнуло якимись мийними засобами. Мабуть, на те все я звернув увагу тільки згодом. Сходи завжди були пошарпані, але прибрані, там завжди стояв дух мийних засобів, часом змішаний із запахом капусти чи бобів, чогось смаженого або виварюваної білизни. Решту мешканців того будинку я тільки й знав за цими запахами, за килимками перед порогами квартир і табличками з прізвищами під кнопками дзвінків. Не пригадую, щоб я коли-небудь бачив когось на сходах.
Не пам’ятаю, як я привітався з фрау Шміц. Напевне, проказав їй дві-три фрази про свою хворобу, її допомогу та подякував їй. Вона завела мене до кухні.
Кухня в тій квартирі була найбільшим приміщенням. Там стояли плита і раковина, ванна й титан, стіл і два стільці, буфет, шафа для одягу і кушетка. Кушетка була застелена червоним оксамитовим покривалом. Віконь кухня не мала. Світло потрапляло крізь шибки дверей, що виходили на балкон. Світла небагато, — ясно на кухні було тільки тоді, коли двері відчиняли настіж. Зі столярної майстерні на подвір’ї тоді долинало вищання пилки, чувся запах дерева.
у квартирі була ще одна невеличка й вузька кімната з сервантом, столом, чотирма стільцями, кріслом і грубкою. Взимку ту кімнату опалювали дуже рідко, та й улітку майже не користалися нею. Вікно виходило на Бангофштрасе, далі видніла територія колишнього вокзалу, геть уся перекопана, де-не-де вже спорудили підвалини нових судових та урядових будівель. І, нарешті, був у квартирі ще й туалет без вікон. Якщо смерділо в туалеті, то смерділо і в коридорі.