Ганна в шортах і зав’язаній блузі, зі зверненим до мене обличчям, на якому годі щось прочитати, — і цей образ назавжди зберігся в моїй душі.
17
Наступного дня її не стало. Я прийшов як завжди й подзвонив. Крізь двері я бачив, що в квартирі нічого не змінилося, чув, як цокає годинник.
Я знову сів на сходинки. У перші місяці я завжди знав, на якому маршруті вона працює, дарма що вже ніколи не намагався провести й чи навіть просто зустріти з роботи. Згодом я й не запитував її, на якій вона лінії, вже не цікавився тим. А помітив це тільки тепер.
З телефонної будки на Вільгельмс-плац я зателефонував у Трамвайно-фунікулерне управління, разів зо два мені давали інші номери, і зрештою я довідався, що Ганна Шміц не вийшла на роботу. Я повернувся на Бангофштрасе, запитав у столярній майстерні, хто власник будинку, й дізнався прізвище та адресу в Кірхгаймі. Пішов туди.
— Фрау Шміц? Виїхала сьогодні вранці.
— А її меблі?
— То не її меблі.
— Відколи вона жила в тій квартирі?
— А навіщо тобі?
Жінка, що розмовляла зі мною крізь віконечко у дверях, зачинила його.
У Трамвайно-фунікулерному управлінні я зрештою знайшов відділ кадрів. Службовець був приязний і стурбований.
— Вона зателефонувала рано-вранці, щоб ми мали час замінити її, і сказала, що більше не вийде. Вже ніколи. — Він похитав головою. — А два тижні тому сиділа отут, на вашому місці, я запропонував вивчити її на водія, а вона кинула геть усе.
Лише через кілька днів я здогадався звернутися в адресне бюро. Вона сказала, що їде в Гамбург, і не зазначила адреси.
Цілими днями мені було дуже кепсько. Я намагався дбати, щоб батьки, брат і сестри нічого не помітили. За столом трошки розмовляв, трошки їв і виходив, коли мене нудило, в туалет. Ходив до школи і в басейн. Там сидів пополудні десь у закутку, де ніхто не шукав мене. Моє тіло тужило за Ганною. Але ще тяжчим за цю фізичну тугу було чуття провини. Чому, коли вона там стояла, я не підскочив одразу й не підбіг до неї! В отій коротенькій миті зосередилася для мене вся напівщирість останніх місяців, унаслідок якої я зрікався, зраджував її. Її зникнення — кара за те.
Інколи я намагався переконати себе, що то була не вона, я бачив не її. Як можна бути впевненим, що то вона, якщо я навіть не роздививсь як слід обличчя? Невже б я, якби то була вона, не впізнав її? Невже я не можу бути впевненим, що то не могла бути вона?
Але я знав, що то була Ганна. Вона стояла й дивилась — і було вже запізно!
Частина II
1
Відколи Ганна виїхала з міста, я ще якийсь час усюди шукав її очима, аж поки звик, що пополудні вже ніколи не побачу її постать, аж поки перестав, побачивши книжку й розгорнувши її, запитувати себе, чи годиться вона для читання вголос. Минув ще якийсь час, і моє тіло вже не тужило за нею, інколи я й сам помічав, як мої руки та ноги уві сні шукають її навпомацки, а мій брат за столом не раз запевняв, що я уві сні гукав якусь Ганну. Пригадую години з школі, коли я мріяв про неї, думав тільки про неї. Згодом чуття провини, що ятрило мене в перші тижні, вивітрилось. Я уникав її будинку, ходив іншою дорогою, а за півроку моя родина переїхала в інший район міста. Не те що я забув Ганну. Але певної миті спогад про неї перестав супроводити мене. Вона лишилася позаду, як лишається місто, коли дорога веде далі. Воно там, десь позаду, туди можна поїхати й пересвідчитись у цьому. Але навіщо?
Про свої останні роки в школі та перші в університеті я згадую як про щасливі роки. А водночас можу розповісти про них дуже небагато. Вони були безтурботні; випускні екзамени в школі та обране внаслідок скрутного матеріального становища вивчення юриспруденції видавалися мені не важкими, дружба, кохання і розлуки не були тягарем для мене, не завдавали мені мук. До всього я ставився з легкістю — ніщо мене не обтяжувало.
Напевне, саме тому лишилося так небагато спогадів. Чи, може, я сам їх лишив так мало? Я запитую себе, чи взагалі можлива така річ, як щасливі спогади. Коли подумати трохи довше, я пригадую досить ганебні й прикрі ситуації і знаю: я хоч і попрощався зі спогадами про Ганну, але не звільнився від них. Після мене Ганна вже не принижена й не звинувачує й не почувається звинуваченою, нікого вже не кохає так, щоб утрата коханого завдавала мук, — у цьому всьому я був тоді безперечно впевнений, хоча та впевненість ще не набула форми виразних суджень.