У нас, слухачів того семінару, сформувалася сильна групова ідентичність. Ми були студенти семінару з концтаборів, — спершу нас називали так інші студенти, а потім і ми самі. Те, що робили ми, решту не цікавило, дехто не розумів нас, дехто просто цурався. Тепер я думаю, що завзяття, з яким ми дізнавалися про жахіття і квапились розповісти про них іншим, насправді було гидким. Що страхітливіша була подія, про яку ми читали або чули, то впевненіші ставали ми у своїй місії просвіти і звинувачень. Навіть коли від тих подій нам забивало дух, ми з тріумфом підносили їх. Дивіться!
Я записався на той семінар з дурної цікавості. Адже це було щось зовсім інше, неторговельне право, не винність і не спільництво, не збірник «Саксонське дзеркало» і не якась давнина з філософії права. Зарозумілі та зверхні манери, які я засвоїв, я приніс із собою на семінар. Але тієї зими я помітив, що дедалі меншою мірою можу стояти осторонь — і від подій, про які ми читали або чули, й від завзяття, що опанувало учасників семінару. Спершу я запевняв себе, що прагну перейнятися тільки науковим завзяттям, або принаймні ще морально-політичним. Але мені хотілося більшого, я прагнув цілком поділити спільне завзяття. Інші, щоправда й далі могли відчувати, що я тримаюсь на відстані й виявляю зарозумілість. Зате сам я протягом тих зимових місяців виразно відчував свою причетність до спільних зусиль і знав, що я чесний не тільки з собою, а й з тим, що я роблю, і тими, з ким роблю.
3
Судовий процес відбувався в іншому місті, машиною туди можна було доїхати менше ніж за годину. Я ще ніколи там не був. Машину вів інший студент. Він виріс у тому місті і знав його.
Був четвер. Засідання суду почалися в понеділок. Перші три дні засідань були присвячені скаргам адвокатів на упередженість. Ми були четвертою групою, і саме ми стали свідками властивого початку процесу — особистого допиту свідків.
Ми їхали через Берґштрасе, навколо цвіли сади. Ми були в піднесеному, окриленому настрої: тепер ми нарешті побачимо, до чого нас готували. Ми почувалися не просто глядачами, слухачами і протоколістами. Адже дивитися, слухати і вести протокол — це наш внесок до аналізу.
Суд відбувався у будинку початку століття, який, проте, не мав помпезності та похмурості, що часто були властиві судовим будівлям тієї доби. Зала, де засідав суд присяжних, мала по ліву руку ряд великих вікон, матові шибки яких не давали побачити, що надворі, зате пропускали багато світла. Перед вікнами сиділи прокурори, тож під яскравим весняним або літнім сонцем можна було побачити тільки їхні контури. Суд, троє суддів у чорних мантіях і шестеро судових засідателів сиділи у передній частині зали, а лава підсудних, що містилася праворуч, з огляду на численність підсудних та адвокатів з ‘їхніми столами і стільцями тягнулась аж до середини зали, далі вглиб ішли місця для публіки. Деякі звинувачені та адвокати сиділи плечима до нас. Ганна теж сиділа плечима до нас. Я впізнав її тільки тоді, коли назвали її ім’я, вона підвелася і ступнула вперед. Звичайно, я одразу згадав ім’я: Ганна Шміц. Потім упізнав її постать, голову, що видавалася чужою, бо коси були зібрані у вузол, шию, широку спину та дужі руки. Трималася вона прямо. Міцно стояла на обох ногах. Руки вільно звисали. Була вбрана в сіру сукню з короткими рукавами. Я впізнав її, але не відчув нічого. Я не відчув нічого.
Так, вона хотіла стояти. Так, народилася 21 жовтня 1922 року в Германштадті й тепер їй сорок три роки. Так, працювала в Берліні на заводі Сименса, а восени 1943 року пішла у війська СС.
— Ви добровільно пішли в СС?
— Так.
— Чому?
Ганна не відповіла.
— Чи правда, що ви пішли в СС, хоча на заводі Сименса вам пропонували місце десятника?
— Що тут означає «хоча»? — підскочив Ганнин адвокат. — То ви стверджуєте, мовляв, жінці було б краще бути десятником на заводі Сименса, ніж іти в СС? Робити рішення моєї підзахисної предметом такого питання нічим не виправдане!
Він сів. То був єдиний молодий адвокат, решта були літніми людьми, деякі, як виявилось невдовзі, давніми нацистами. Ганнин адвокат уникав їхнього жаргону і тез. Але його виповнювало те поквапне завзяття, яке шкодило його клієнтці не менше, ніж націонал-соціалістичні фрази його колег їхнім клієнткам. Він, щоправда, домігся, що роздратований голова суду вже не наполягав на питанні, чому Ганна пішла в СС. Проте лишилося враження, що вона подалась у військо з власної волі й без потреби. А коли один з засідателів запитав Ганну, якої роботи вона сподівалася в СС, і Ганна відповіла, що СС на заводі Сіменса, а також на інших підприємствах набирав жінок на караульну службу, бо вона зголосилася і її взяли до війська, те негативне враження аж ніяк не розвіялось.