Ганна намагалася виправити ситуацію. Заперечила, ніби мала на увазі, що до неї ставляться несправедливо, й визнала, мовляв, на її думку, її звинувачують на законних підставах. Заперечувала Ганна затято, а визнавала охоче, немов тим визнанням здобувала право заперечувати або немов разом із запереченням брала на себе обов’зок визнавати те, що, як бути чесною, вона не могла спростувати. Проте не помітила, що її наполегливість розсердила голову суду. Вона анітрохи не відчувала середовища, не усвідомлювала правил, за якими відбувалася гра, не розуміла формул, згідно з якими визначали винність і невинність, осуд і виправдання. Її адвокат мав би компенсувати Ганні чуття ситуації, якого їй бракувало, повинен був мати більше досвіду та впевненості, або ж, коли сказати просто, мав би бути кращим. Або ж Ганна не повинна була так ускладнювати йому завдання; вона відверто відмовляла йому в довірі, проте й не обрала якогось іншого адвоката, що був би гідний її довіри. Адвоката їй призначив сам суд.
Інколи Ганна начебто досягала невеличкого успіху. Пригадую її допит із приводу добору в таборі. Решта звинувачених заперечували, що коли-небудь мали якусь причетність до того добору. Ганна охоче призналася, що брала в ньому участь, проте не одна, а як і решта й разом із рештою, тому голова суду подумав, що на неї можна натиснути.
— Як відбувався добір?
Ганна розповіла, що наглядачки домовились між собою, щоб із кожної з шести однакових за розмірами табірних зон виділяти по десять в’язнів, отож разом шістдесят, проте, залежно від рівня захворюваності в тій або іншій зоні, ці цифри могли коливатися, зрештою всі чергові наглядачки спільно вирішували, кого слід відправити.
— Ніхто з вас не відмовлявся, ви всі вирішували разом?
— Так.
— А хіба ви не знали, що посилаєте в’язнів на смерть?
— Ні, але ж надходили нові, і старі мали звільнити для них місце.
— Отож, прагнучи звільнити місце, ви казали: «Тебе, тебе і тебе треба послати назад і заподіяти вам смерть?»
Ганна не зрозуміла, про що голова суду хотів запитати її цим реченням.
— Я… тобто… А ви що робили б тоді? — Ганна запитувала цілком серйозно. Вона не знала, що іншого вона мала робити тоді і чи взагалі можна було робити щось інше, й тому хотіла, щоб саме голова суду, який, здається, знав усе, відповів, що він робив би в тій ситуації.
На якусь мить запала тиша. В німецькому кримінальному судочинстві підсудний ніколи не ставить запитань суддям. Він повинен, він не може обминати запитання або уникати їх, висловлюючи якісь докори, відповідаючи на запитання запитанням. Це всім було ясно, навіть голові суду, і я зрозумів тепер, чому він, хитруючи, вдавав роздратованість: то була його маска. Сховавшись під нею, він міг виграти трохи часу і знайти відповідь. Але небагато: що довше він мовчав, то більше зростали напруга і чекання, то кращою мала бути відповідь.