— Є речі, до яких людина просто не повинна братись і від яких людина, якщо не йдеться про саме її життя, повинна відмовлятися.
Мабуть, цих слів вистачило б, якби, проказуючи їх, він говорив про Ганну, а то і про самого себе. А балачки про те, що треба і чого не можна робити, і те, якою може бути плата за відмову, аж ніяк не відповідали серйозності Ганниного запитання. Ганна хотіла знати, що конкретно вона мала б робити у тій ситуації, а не чути повчання, мовляв, є речі, яких людина не робить. Відповідь судді видалась безпорадною й жалюгідною. Це зрозуміли всі. Люди відповіли розчарованими зітханнями й зачудовано подивились на Ганну, що певною мірою виграла словесний поєдинок. А сама вона поринула в роздуми.
— Отже, я… я не… не повинна була зголошуватись, коли працювала в Сименса?
То було запитання не до судді. Вона говорила сама з собою, вагаючись, запитувала себе, бо ще ніколи не ставила собі такого запитання й сумнівалася, чи слушне воно, не знала, чи є на нього відповідь.
7
Наполегливість, із якою заперечувала Ганна, дратувала суддю, але готовність, із якою вона зізнавалася, не менше дратувала й решту підсудних. Для ‘їхнього захисту, а також для захисту самої Ганни така поведінка була згубна.
Власне, характер свідчень був сприятливим для підсудних. Доказами на користь першого головного пункту звинувачень були тільки свідчення матері й доньки, що вижили, та доньчина книжка. Добрий адвокат, не зачіпаючи суті свідчень матері й доньки, міг би цілком вірогідно заперечити, що саме ці підсудні здійснювали добір. Адже твердження свідків були неточні й не могли бути точними; крім того, був ще комендант, охоронці, інші наглядачки, існувала ієрархія функцій і наказів, з якою в’язні стикалися тільки почасти, а отже, тільки почасти могли розповісти про неї. Так само і з другим пунктом звинувачення. Мати й донька були замкнені в церкві й нічого не могли сказати про те, що діялося за її стінами. Підсудні, щоправда, не могли стверджувати, буцімто їх не було там. Інші свідки, що тоді жили в селі, розмовляли з ними й пам’ятали їх. Але ці інші свідки мали стерегтися, щоб і їм не кинули закид, мовляв, вони самі могли врятувати в’язнів. Якщо там були тільки звинувачені, то хіба не могли селяни впоратися з кількома жінками й самі відкрити двері церкви? Хіба не мали вони теж дотримуватись тієї самої лінії захисту, що й підсудні, які — а також і вони, свідки, — начебто діяли під примусом, що правив за пом’якшувальну обставину? Скажімо, запевняти, мовляв, скорившись силі або наказові охоронців, що все-таки не розбіглись і далі керували наглядачками, вони якийсь час були відсутні, наприклад несли пораненого в лазарет, а потім одразу повернулися.
Коли адвокати решти підсудних помітили, що така стратегія розбивається об добровільні зізнання Ганни, вони вхопилися за іншу стратегію, намагаючись скористатися тими зізнаннями, щоб звинуватити Ганну і зменшити тягар звинувачень для решти підсудних. Адвокати взялися до діла з суто професійної дистанції. Решта підсудних допомагали їм обуреними запереченнями.
— Ви сказали, ви знали, що посилаєте в’язнів на смерть, — але ж це стосується тільки вас, хіба не так? Звідки ви могли знати, що саме знають ваші колеги? Може, то тільки ваші припущення і, зрештою, ви не знали напевне, правда? — звернувся до Ганни адвокат котроїсь підсудної.
— Але ж усі ми знали…
— «Ми», «усі ми», — мабуть, це простіше вимовити, ніж казати «я», «тільки я»? А чи правда, що ви, тільки ви, мали в таборі своїх підопічних, певне, молоденьких дівчат, якийсь час одну, а потім уже іншу?
Ганна завагалася.
— Гадаю, я була не єдина, що…
— Падло ти брехливе! То були твої любки, твої, тільки твої! — огидно викривляючи рот, вочевидь розлютилась інша підсудна, дебела, огрядна, мов квочка, жінка.
— А може бути таке, що ви кажете «знали» там, де ви хіба що могли припускати, і «гадаю» там, де ви просто вигадуєте?
Адвокат похитав головою, немов із гірким жалем уже слухав її ствердну відповідь.
— Чи правда, що всі ваші підопічні, коли набридали вам, поверталися з наступною партією в Аушвіц?
Ганна не відповіла.
— То був ваш окремий, ваш особистий добір, правда? Ви вже не хотіли їх бачити і тепер прагнете прикритися тим, що начебто виробляли всі. Але ж…
— О Господи! — Донька, що, давши свої свідчення, сиділа поміж публіки, сплеснула руками перед обличчям. — Як я могла забути!
Голова суду запитав її, чи хоче вона доповнити свої свідчення. А вона навіть не чекала, поки її покличуть наперед. Підвелася й говорила зі свого місця серед публіки: