Оскільки серед згаданих у рапорті прізвищ не було прізвищ підсудних, це свідчило, що звинувачені належали до тих наглядачок, які лишилися. А оскільки вони лишилися, щоб перешкодити спробам утечі, це свідчило, що з евакуацією поранених із пасторського будиночка й від’їздом машин у лазарет скінчилося не все. Наглядачки, як можна було зрозуміти з того рапорту, мали зачекати, поки вгамується полум’я, й не відкривати дверей церкви. Серед полишених наглядачок були, як можна здогадатися, й підсудні.
Ні, цього всього, повторювали одна підсудна за другою, насправді не було. Рапорт не відповідає дійсності. Це видно вже з того, що серед даних наглядачкам завдань був і наказ не дати поширитися полум’ю. Як вони мали виконувати цей наказ? Це безглуздя, та й друге завдання — перешкодити спробам утечі під прикриттям пожежі — теж безглуздя. Які там спроби втечі! Ніби їм не треба було дбати про своє власне життя, щоб вони мали змогу турбуватися ще й про інших — про в’язнів, — дивитися, щоб ніхто з них не втік. Ні, в рапорті абсолютно перекручені всі події, вчинки і страждання тієї ночі. Звідки міг з’явитися такий неправдивий рапорт? Цього підсудні теж не знали.
Аж тут надійшла черга огрядно-огидної наглядачки. Ця знала.
— Запитайте її! — тицьнула вона пальцем на Ганну. — Це вона написала рапорт. Вона винна в усьому, тільки вона, а тим рапортом намагалась приховати свої сліди і втягнути нас.
Голова суду запитав Ганну. Та це було його останнє запитання. А перше запитання було таке:
— Чому ви не відімкнули двері?
— Ми були… Ми мали… — шукала відповіді Ганна. — Ми не знали, як зарадити собі іншим способом.
— Ви не знали, як зарадити собі іншим способом?
— Дехто з-поміж нас загинув, інші повтікали. Ви сказали, що вони повезли поранених у лазарет і повернулись, але вони знали, що вже не повернуться, і ми знали теж. Може, вони взагалі в лазарет не поїхали, тяжко поранених там не було. Ми б теж поїхали з ними, але нам сказали, що поранені потребують місця, крім того, вони однаково не… однаково не дуже хотіли, щоб з ними їхало так багато жінок. Я не знаю, куди вони поїхали.
— А що робили ви?
— Ми не знали, що діяти. Все сталося так швидко, згорів пасторський будинок, згоріла дзвіниця, чоловіки й машини були ще тут, а ось уже поїхали, тож ми й опинилися самі з жінками в церкві. Вони нам лишили якусь зброю але ми не вміли стріляти з неї, та навіть якби вміли — хіба це зарадило б нам, жменьці жінок? Як ми могли б охороняти стільки в’язнів? Адже колона дуже розтягується, навіть коли збивати її докупи; щоб охороняти таку довгу процесію, потрібно набагато більше людей, ніж кілька жінок. Ганна на мить замовкла. — А потім почулися крики, щоразу моторошніші. Якби ми тоді відкрили двері й усі вибігли…
Голова суду зачекав якусь хвильку.
— Ви боялися? Ви боялися, що в’язні можуть розправитися з вами?
— Що в’язні нас… ні, але як ми змогли б знов утвердити порядок? Був би хаос, якому ми не змогли б дати раду. А якби вони спробували тікати…
Голова суду знову зачекав, але Ганна не закінчила речення.
— Ви боялися, що в разі втечі вас могли б заарештувати, засудити, розстріляти?
— Таж не могли ми дати їм просто втекти! Ми все-таки відповідали за них! Тобто ми ж їх охороняли увесь час, у таборі та під час переходу, був же якийсь сенс у тому, що вони не втекли. Через те ми й не знали, що діяти. Не знали ми і в подальші дні. Їх уже так багато загинуло, а ще живі були такі кволі… Ганна збагнула, що своїми словами вона аж ніяк не допомагає своїй справі. Але сказати щось інше не могла. Вона могла тільки спробувати сформулювати вже сказане ще краще, краще описати й пояснити. Та що довше вона говорила, то гіршою видавалася її ситуація. Не змігши назвати ще одного «ще», Ганна знову звернулася до голови суду:
— А що робили би ви?
Але цього разу вона й сама вже знала, що не почує відповіді. Вона й не чекала на ту відповідь. І ніхто не чекав. Голова мовчки похитав головою. Не те що ніхто не міг собі уявити оту розгубленість і безпорадність, про яку говорила Ганна. Ніч, холод, сніг, вогонь, зойки жінок у церкві, втеча тих, хто віддавав накази наглядачкам, проводив їх, — це ж не проста ситуація. Але чи може розуміння, що ситуація була складна, зменшити жах перед тим, що зробили або чого не зробили наглядачки? Немов тут ідеться про автомобільну аварію на безлюдній вулиці холодної зимової ночі з потерпілими й великими збитками, коли ніхто не знає, що діяти? Або про конфлікт між двома обов’язками, коли обидві заслуговують нашої поваги? Звісно, може, але ніхто не хотів уявляти собі того, про що говорила Ганна.