— Ви написали рапорт?
— Ми всі разом міркували, що нам слід написати. Ми не хотіли вплутувати тих, хто втік звідти. Але, якщо і зробили щось не так, не хотіли, щоб і нас звинуватили.
— Ви сказали, що міркували разом. А хто написав?
— Ти! — друга підсудна знову тицьнула пальцем на Ганну.
— Ні, я не писала. Невже має значення, хто написав?
Прокурор запропонував здійснити експертизу: порівняти почерк, яким написано рапорт, і зразок письма підсудної Шміц.
— Мого письма? Ви хочете, щоб я писала?..
Голова суду, прокурор і Ганнин адвокат засперечалися, чи зберігає почерк свій характер, коли минуло понад п’ятнадцять років, і чи можна впізнати його. Ганна слухала й кілька разів поривалася щось сказати чи запитати, видаючись дедалі стривоженішою. А потім заявила:
— Не треба ніякої експертизи. Зізнаюся: це я написала рапорт.
10
Про семінари, що відбувалися по п’ятницях, я не пам’ятаю нічого. Навіть намагаючись уявити собі судове засідання, не пригадую нічогісінько з того, що ми мали науково опрацювати. Про що ми говорили? Що ми прагнули дізнатися? Чого навчив нас професор?
Зате пам’ятаю неділі. Просидівши кілька днів у суді, в мені прокинулась жага відчуттів за барвами й запахами природи. По п’ятницях і суботах я надолужував те, що пропускав в інші дні тижня в університеті, принаймні працював стільки, щоб міг скласти всі семінари й опанувати увесь навчальний матеріал семестру. А в неділю завжди ходив на прогулянку.
Гайліґенберг, базиліка св. Михайла, вежа Бісмарка, Філософський шлях, берег річки — свій щонедільний маршрут я майже не змінював. Я знаходив досить розмаїття в тому, щоб щотижня бачити соковиту зелень і Рейнську низовину то в мареві спеки, то за пеленою дощу, то під низьким хмаровинням, а в лісі вдихати пахощі ягід і квітів, коли припікає сонце, і землі та прілого торішнього листя, коли йде дощ. А загалом я не потребував великого розмаїття й не шукав його. Наступна подорож трохи дальша за попередню, наступний привал на місці, яке я відкрив останнього разу і яке припало мені до вподоби, — якийсь час я гадав, що годиться бути сміливішим, і змушував себе їздити на Цейлон, у Єгипет, до Бразилії, перше ніж знову взявся ще ближче знайомитись із рідним, знайомим мені краєм. Саме там я бачу найбільше.
Я знову знайшов те місце в лісі, де мені відкрилася Ганнина таємниця. Там немає нічого незвичайного, і тоді не було нічого незвичайного, ніякого прикметного дерева чи скелі, ніякої цікавої точки, звідки можна побачити місто або рівнину, — одне слово, нічого, що могло б спонукати до несподіваних асоціацій. Думаючи про Ганну й тиждень у тиждень ходячи тими самими стежками, я вхопився за одну думку, простежив її власний шлях і зрештою дійшов її власного висновку. Коли він сформувався, то вже існував і міг постати всюди, або принаймні всюди, де дозволяють знайоме середовище й знайомі обставини, і це була несподіванка, що не навалюється зовні, а росте, постає в душі на основі припущень і спостережень. Отож сталося це на стежині, що круто піднімається вгору, перетинає шосе, проминає джерело і спершу веде під високі старі похмурі дерева, а потім через світлий гайок.
Ганна не вміє ні читати, ні писати.
Через те вона просила, щоб їй читали. Через те вона під час нашої велосипедної мандрівки казала, щоб я все читав і писав, і тому так розлютилася вранці в готелі, коли знайшла мою записку, здогадалася про моє сподівання, що вона знатиме її зміст, і злякалася, що я викрию її. Через те вона втекла, коли їй запропонували підвищення в трамвайному депо: її ґандж, який вона могла приховати, працюючи кондуктором, виявився 6, якби її стали вчити на водія. Через те вона втекла від підвищення на заводі Сименса й подалась у наглядачки. Через те вона, щоб уникнути експертизи почерку зізналася, що написала рапорт. То через те вона й на процесі говорить собі на згубу? Адже вона не читала ні дончиної книжки, ні звинувачень і тому не бачила шансів на свій захист та не могла як слід підготуватися до нього. Може, саме тому вона відправляла своїх підопічних в Аушвіц, щоб ті, раптом щось помітять, заніміли навіки? І, може, саме тому вибирала своїх підопічних з-поміж кволих?
А чому? Бо соромилась, що не вміє ані читати, ані писати, тож воліла радше покинути мене, ніж бути викритою, збагнув я. Я й сам знав сором як причину ухильності, оборони, приховувань, перекручень, ба навіть образ. Але сором Ганни, що вона не вміє читати й писати, як причина її поведінки на процесі й у таборі? Зі страху, що її викриють як неписьменну, вона викриває себе як злочинця? Зі страху, що її викриють як неписьменну, вона коїть злочин?