Щось робив, — але ж ішлося тільки про одне. Я міг підійти до голови суду і сказати що Ганна неписьменна. Що вона не була провідним учасником і головним винуватцем, як каже про неї решта. Що її поведінка на процесі не свідчить про очевидну непоправність, нерозважливість і зухвальство, а є наслідком того, що вона не могла ознайомитись попередньо зі звинуваченням та рукописом, а також браку будь-яких стратегічних і тактичних міркувань. Що вона, захищаючись, завдала собі великої шкоди. Що вона винна, але не така винна, як здається.
Напевне, я б не переконав голову суду. Але я б спонукав його до міркувань і розслідувань. Зрештою з’ясувалося б, що я мав слушність, і Ганну таки покарали б, але кара була б менша. Вона, хоч і піде до в’язниці, раніше вийде з неї, раніше знов опиниться на свободі, — хіба це не те, за що вона боролася?
Атож, боролася, проте не хотіла домогтися успіху завдяки тому, що її викриють як неписьменну. Не хотіла, щоб і той образ, який вона створила собі, я продав за кілька років ув’язнення. Вона б і сама могла піти на таку оборудку, але ж не пішла, тобто й не прагнула її. На її думку, образ, який вона створила собі, був вартий років ув’язнення.
Та чи справді він вартий? Чому вона не могла відступити від цього брехливого образу, що сковував, паралізував її? З тією енергією, з якою вона підтримувала брехню свого життя, вона б давно вже могла навчитися читати й писати.
Я спробував тоді поговорити про цю проблему з одним приятелем. Уяви собі, ніби хтось зумисне мчить до своєї згуби, а ти можеш урятувати його, — ти врятуєш? Уяви собі операцію і пацієнта, що вживає наркотики, з якими амнезія несумісна, але він соромиться, що вживає наркотики, і нічого не каже анестезіологові, — ти поговорив би з анестезіологом? Уяви собі судовий процес і підсудного, якого покарають, якщо він не признається, що він шульга, а отже, не міг скоїти злочину, здійсненого правою рукою, проте він соромиться, що шульга, ти скажеш судді, що відбувається насправді? Уяви собі, що він гомосексуаліст і як гомосексуаліст не міг скоїти злочину, який закидають йому, проте соромиться сказати, що він гомосексуаліст. Ідеться не про те, чи слід соромитись, коли ти шульга або гомосексуаліст, — просто уяви собі, що підсудний соромиться.
12
Я вирішив поговорити з батьком. Не тому, що ми були дуже близькі. Мій батько замикався в собі й не міг ані нам, дітям, передати свої почуття, ані дати раду тим почуттям, що їх ми відчували до нього. Досить довго я гадав, що за тією замкненістю і стриманістю криється ціле багатство нерозкритих скарбів. А згодом запитував себе, чи там узагалі було що-небудь. Напевне, як юнак, замолоду він і справді мав багатство почуттів, але, не даючи їм виявитись, дозволив їм із плином літ засохнути та відмерти.
Та саме через відстань між нами я й спробував поговорити з ним. Я прагнув розмови з філософом, який писав про Канта й Гегеля, що, як я знав, розглядали моральні питання. Крім того, батько, певне, спроможний абстрактно пояснити мою проблему і, на відміну від приятеля, не зупиниться перед недостатністю поданих прикладів.
В дитинстві, коли ми хотіли поговорити з батьком, він призначав нам певну годину як і своїм студентам. Батько працював удома й ходив до університету тільки читати лекції й проводити семінари. Колеги і студенти, які хотіли поговорити з ним, приходили до нього додому. Я пригадую низку студентів, що попритулялись у коридорі до стіни й чекали, поки надійде їхня черга, багато хто з них читав, інші роздивлялися розвішані в коридорі краєвиди міста, ще інші дивились кудись у порожнечу, всі мовчали і тільки збентежено відповідали на вітання, коли ми, діти, проходили коридором і віталися з ними. Щоправда, ми не чекали в коридорі, коли батько призначав нам годину.
Але й ми точно визначеної години стукали в двері його кабінету, і він запрошував нас.
Я пам’ятаю два різні кабінети свого батька. Вікна першого, де Ганна обходила книжки, ведучи пальцем по їхніх спинках, дивились на вулиці та будинки. Вікна другого кабінету виходили на долину Рейну. Будинок, до якого ми переїхали на початку шістдесятих років і в якому лишилися жити батьки, коли ми, діти, виросли, стояв над містом на схилі. І в першому, і в другому кабінеті вікна не збільшували внутрішній простір, залучаючи зовнішній світ, а вішали той світ у кімнаті, немов картину. Робочий кабінет мого батька був черепашкою, де книжки, папери, думки, дим від люльки й сигар створювали свої власні вектори сил, що відрізнялися від векторів зовнішнього світу. Кабінет був мені водночас і близьким, і чужим.