Батько дозволив мені викласти мою проблему в абстрактній формі і з прикладами.
— Отже, це пов’язане з судовим процесом, правда? — мовив він, але одразу ж похитав головою, показуючи, мовляв, не чекає на відповідь, не наполягає, нічого не прагне дізнатися від мене, крім того, що я вже розповів. Потім сів, нахилив голову вбік, схопився за бильця й замислився. На мене він не дивився. Я розглядав його сиве волосся і, як і завжди, кепсько поголені щоки, глибокі зморшки на переніссі й від крил носа до кутиків вуст. Я чекав.
Заговоривши, він почав дуже здалеку. Розповідав про особистість, свободу й гідність, про людину як суб’єкт, про те, що її не можна перетворювати на об’єкт.
— Хіба ти забув, як малою дитиною ти завжди обурювався, що мати краще знає, ніж ти, що є добром для тебе? Вже те, якою мірою можна накидати дітям свою волю, становить справжню проблему. Проблема ця філософська, але філософія не переймається дітьми. Вона полишила це завдання педагогіці, хоча та впорується з ним поганенько. Філософія забула про дітей, — усміхнувся він мені, — забула назавжди, а не так, як я про вас, тільки інколи.
— Але ж…
— Та коли йдеться про дорослих, я не бачу абсолютно ніякого виправдання, щоб те, що вважає за добро для них, ставити вище того, що вони самі вважають за своє добро.
— Навіть тоді, коли згодом вони самі будуть щасливі від цього?
Батько похитав головою.
— Ми говоримо не про щастя, а про гідність і свободу. Тебе аж ніяк не втішало, що мати завжди мала слушність.
Нині я охоче згадую ту розмову з батьком. Я забув про неї, але після його смерті почав у масиві спогадів шукати пов’язаних із ним чудових митей, переживань і подій.
Знаходячи їх, я милувався ними, дивуючись і радіючи. А тоді я спершу був спантеличений тим, як батько змішує абстрактність і наочність. Але зрештою я збагнув, що він казав мені: мені не треба розмовляти з суддею, я не маю ніякого права розмовляти з ним, і я відчув полегкість.
— Ну, подобається тобі філософія? — глянув на мене батько.
— Авжеж, я не знав, чи треба діяти в ситуації, яку я описав, і, власне, мене не тішила думка, що тут треба діяти, тож коли тут навіть, немає права діяти, я вважаю, що це… — Я не знав, що казати. Дає полегкість? Заспокоює? Приємна річ? Але ж де тут зв’язок із мораллю та відповідальністю? Я вважав, що такий результат цілком задовільний, не суперечить моралі та відповідальності, проте не міг сказати, що він для мене більше ніж полегкість, не міг назвати його добром.
— Приємна річ? — запропонував батько.
Я кивнув головою і стенув плечима.
— Ні, твоя проблема не має приємного розв’язку. Звичайно, треба діяти, коли за ситуації, яку ти описав, на тебе лягає відповідальність або зростає твоя відповідальність. Коли знаєш, що для іншого є добром, а він заплющує на те очі, треба спробувати розкрити йому очі. Треба лишити за ним останнє слово, але слід поговорити з ним — з ним, а не з кимсь за його спиною.
Поговорити з Ганною? Що я їй скажу? Що я добачив брехню, яку вона ховала від усіх? Що тій безглуздій брехні вона збирається пожертвувати все своє життя? Що та брехня не варта такої жертви? Що їй треба боротися, щоб не сидіти у в’язниці довше, ніж слід, бо потім ще багато можна зробити у своєму житті? А що саме? Багато чи мало — що їй робити зі своїм життям? Чи можу я відібрати в неї брехню її життя, не давши їй ніякої перспективи? Я не міг запропонувати їй ніякої далекої перспективи й не знав, як підійду до неї й казатиму, мовляв, усе правильно, за такі вчинки її життєвою перспективою може бути тільки ув’язнення на короткий або середній термін. Я не знав як постати перед нею й казати їй що-небудь. Я взагалі не знав, як я постану перед нею.
— А що, як немає змоги поговорити з ним? — запитав я батька.
Він із сумнівом подивився на мене, і я вже знав, що моє запитання недоречне. Моралізувати далі немає сенсу. Тепер я повинен тільки вирішити.
— Я більше нічим не можу тобі допомогти, — підвівся батько, і я теж став на ноги. — Ні, можеш не йти, просто мені крижі болять. — Він стояв зігнувшись, упершись руками в поперек. — Я не можу сказати, що мені прикро, що я не можу допомогти тобі. Тобто як філософ, до якого ти звернувся з проханням. Але як батько вважаю, що досвід неможливості допомогти своїм дітям просто нестерпний.
Я зачекав, але батько не сказав більше нічого. Я вважав, що він не хоче обтяжувати себе; я знав, коли б йому годилося більше дбати про нас і як він міг би більше допомогти нам. Потім подумав, що він, напевне, й сам це знає, і тому йому справді важко. Але, так чи інакше, я нічого не міг йому сказати. Я збентежився і відчував, що він збентежений.