— Що ж, тоді…
— Приходь коли завгодно, — глянув на мене батько.
Я не вірив йому й кивнув головою.
13
У червні суд вилетів на два тижні до Ізраїлю. Опитування свідка тривало там кілька днів. Але судді та прокурори поєднали судові обов’язки з туристичною поїздкою, побувавши в Єрусалимі, Тель-Авіві, Неґеві й на Червоному морі. Звичайно, не було ніякого відступу від службових обов’язків, порушень фінансової дисципліни, незаконних відпусток, але все це видавалося мені дивним.
Я планував цілком присвятити ці два тижні навчанню. Але не так сталось, як я гадав та уявляв собі. Я не міг зосередитися ні на навчанні, ні на викладачах, ні на книжках. Знову і знову мої думки відверталися й губилися в образах.
Я бачив Ганну коло охопленої вогнем церкви, з суворим обличчям, у чорному мундирі, з нагайкою в руках. Нагайкою вона виводить кривуляси на снігу і б’є себе по халяві. Я бачу її, коли їй читають уголос. Вона уважно слухає, ні про що не запитує й не висловлює ніяких зауваг. Минає година, і вона каже дівчинці, яка читала їй, що завтра з партією в’язнів та піде в Аушвіц. Дівчинка, миршаве створіння з коротко остриженими чорними косами й короткозора, заходиться плачем. Ганна ляскає долонею по стіні, й заходять дві жінки, теж в’язні у смугастих робах, і забирають дівчинку. Я бачу, як Ганна походжає доріжками табору, заглядає в бараки з в’язнями, наглядає за будівельними роботами. Це все вона робить із незмінно суворим обличчям, холодними очима й заціпленими вустами, а в’язні схиляють голови, гнуть спини над працею, туляться до стіни, намагаються втиснутись у стіну, сховатися в ній. Інколи постає чимало жінок-в’язнів, що ходять та бігають туди і сюди або ж формують ряди й колони та марширують, а Ганна стоїть між ними й вигукує команди, допомагає собі нагайкою, а її скривлене криком обличчя перетворюється в огидну гримасу. Я бачу, як падає дзвіниця на дах церкви, розметаються іскри, чую розпачливі крики жінок. Бачу наступного ранку спалену церкву.
Поряд з цими образами я бачу й інші. Ганну, що натягує в кухні панчоху; тримає перед ванною махрового рушника; з сукнею, яка має на вітрі, мчить на велосипеді; стоїть у кабінеті мого батька; танцює перед дзеркалом; дивиться на мене в басейні; Ганну, що слухає мене, розмовляє зі мною, усміхається мені, кохає мене. Гірше було, коли образи змішувались. Ганна, що з холодними очима й заціпленими вустами кохає мене; не мовлячи слова, слухає, як я читаю вголос, а в кінці ляскає рукою по стіні, розмовляє зі мною, а її обличчя перетворюється в гримасу. А найгіршими були сновиддя, коли сувора, владна, жорстока Ганна сексуально збуджувала мене, і я прокидався, сповнений туги, сорому та обурення. І страху, де я, власне, є.
Я знав, що ті фантазійні образи — жалюгідні штампи. Вони були несправедливі щодо тієї Ганни, яку я знав. І все-таки мали велику силу. Вони розбивали збережений у пам’яті образ Ганни і поєднувалися з табірними картинами, які я мав у своїй уяві.
Коли я сьогодні думаю про ті роки, мене дивує, як мало, зрештою, є наочних уявлень, як мало образів, що увиразнюють життя і вбивства в таборах. Коли йдеться про Аушвіц, ми знаємо про браму з написом на ній, багатоярусні нари, купи волосся, окулярів і валіз; про Біркенау — вхідну споруду з вежею, флігелями і брамою для потягів; про Берґен-Бельзен — гору трупів, яку побачили, визволивши табір, союзники і сфотографували її. Ми знаємо про деякі мемуари в’язнів, але чимало мемуарів опубліковано невдовзі після війни, а перевидано лиш у вісімдесятих роках, а доти ‘їх не було в планах видавництв. А нині вже є так багато книжок і фільмів, що світ таборів становить частину спільного світу, який ми уявляємо собі, — світу, що доповнює спільний реальний світ. Фантазія орієнтується в ньому, а після телевізійного серіалу «Голокост» і таких художніх фільмів, як «Сонин вибір», а надто «Список Шиндлера», використовує і їх, не тільки бере правдиві факти, а й доповнює та прикрашає їх. А тоді фантазія навряд чи мала простір для свого руху, існувала думка, що рух фантазії нітрохи не пасує тій приголомшеності, яка виникала під впливом світу таборів. Я знову і знову розглядав ті кілька картин, що їх фантазія завдячувала союзницьким фотографам і мемуарам в’язнів, аж поки ті картини стали штампами.