Табір був закритий. Я побродив глибоким снігом по його території й промочив ноги. Я добре бачив увесь табір і пригадував, як тоді, під час перших відвідин, спускався сходами, що тягнулись униз поміж фундаментів розібраних бараків. Пригадував і піч крематорію, яку тоді показували в одному бараці, і те, що в іншому бараці виробляли бетонні блоки. Згадав і про свою тодішню марну спробу конкретно уявити весь табір, в’язнів, охоронців і людські страждання. Я й справді намагався, дивився на один барак, потім заплющив очі, ставлячи в один ряд барак за бараком. Я обійшов один барак, де мали спати в’язні, й уявив собі тісняву всередині. Я дізнався, що сходи поміж бараками правили водночас за місце переклички, й заповнив ті сходи, глянувши з нижнього краю табору на верхній, рядами спин. Але все марно, я мав відчуття жалюгідної, ганебної поразки. Йдучи назад, побачив унизу на схилі навпроти ресторану будиночок, як газова камера. Він був побілений, мав облямовані піщаником вікна й двері, тож цілком міг бути якимсь сараєм чи клунею або житлом для прислуги. Цей будиночок теж був закритий, і я не пригадував, щоб першого разу я заходив у нього. З машини я не виходив. Не вимикаючи двигуна, з хвилину посидів і подивився на нього. Потім поїхав далі.
Спершу мене лякала перспектива, що, вертаючись додому, мені знову доведеться проминати на звивистій дорозі ельзаські села й шукати якого ресторану, щоб поїсти. Але той страх був наслідком не справжніх почуттів, а міркувань, як має почуватися людина після відвідин концтабору. Я й сам це помітив, стенув плечима і знайшов у селі на схилі Воґезів ресторан «Au Petit Carbon» — «У хлопчика». Сидячи за столом, бачив з вікна долину. «Хлопче», — саме так зверталась до мене Ганна.
Під час першої поїздки я ходив по території концтабору, аж поки його закрили. Потім сів під пам’ятником, що стоїть вище від табору, й роздивлявся всі його споруди. В душі я відчував величезну порожнечу, ніби шукав тих наочних уявлень не десь зовні, а в собі самому й тепер мусив признатися, що не знайшов нічого.
Потім споночіло. Я чекав цілу годину, поки шофер невеличкого ваговоза посадив мене у відкритий кузов та довіз до сусіднього села, і я зрікся наміру цього самого дня їхати автостопом назад. Я знайшов у сільському заїзді дешеву кімнату і з’їв у ресторанчику пісний антрекот зі смаженою картоплею й горохом.
За сусіднім столом четверо чоловіків галасливо грали в карти. Відчинилися двері, й зайшов не вітаючись невисокий літній чоловік. Він був одягнений у закороткі штани, одна нога була дерев’яна. Коло шинквасу замовив пиво. До чоловіків за сусіднім столом він повернувся плечима, показавши свій досить великий лисий череп. Картярі відклали карти, потягнулись до попільнички, взяли недопалки, кинули й поцілили в лисину. Чоловік коло шинквасу махнув рукою біля потилиці, немов відганяючи мух. Господар подав йому пиво. Ніхто й слова не мовив.
Я не витримав, скочив на рівні ноги й підійшов до сусіднього столу:
— Припиніть!
Я аж тремтів з обурення. За мить літній чоловік, накульгуючи, підскочив до столу, нахилився, щось роблячи, над своєю ногою, і раптом уже тримав дерев’яну ногу обіруч, луснув нею по столу, аж забряжчали кухлі й попільничка, й гепнувся на вільний стілець. При цьому пискливо зареготав своїм беззубим ротом, засміялася й решта хмільним деренчливим сміхом.
— Припиніть! — реготали вони, показуючи на мене. — Припиніть.
Уночі навколо заїзду шаленів вітер. Я не замерз, а завивання вітру, тріск дерев перед вікнами і час від часу гупання віконниці не були такі гучні, щоб я через них не міг заснути. Але в душі мені ставало дедалі тривожніше, аж поки я затрусився всім тілом. То був не страх як сподівання лиха, а тільки дослухався до вітру, відчув полегшу, коли він трохи вщух, злякався коли знову набрав сили, і не знав, як я вранці встану, поїду автостопом назад, учитимусь далі, піду колись на роботу, матиму дружину й дітей.