Я прагнув водночас і зрозуміти, й засудити Ганнин злочин. Але для цього він був надто страхітливий. Намагаючись зрозуміти, мені здавалося, що цей злочин не треба засуджувати більше, ніж, власне, його слід засудити. А коли намагався засудити його як слід, не лишалося місця для розуміння. Але я однаково намагався зрозуміти Ганну: не зрозуміти її означало б знову її зрадити. Я не впорався з цим завданням. Я прагнув поставити поряд розуміння й засудження. А вони були несумісні.
Наступного дня був знову чудовий літній день. З автостопом мені пощастило, й за кілька годин я повернувся додому. Я йшов містом, немов давно його не бачив; вулиці, будинки й люди видавались мені чужими. Але чужий, світ концтаборів через те не став мені ближчим. Мої штрутгофські враження розмістилися поряд із кількома вже засвоєними образами Аушвіцу, Біркенау й Берґен-Бельзена і разом з ними стали штампами.
16
Потім я ще пішов до голови суду. Піти до Ганни я не спромігся. Але нічого не робити я теж не міг.
Чому я не спромігся поговорити з Ганною? Вона покинула, одурила мене, не була тією жінкою, яку я бачив у ній або яку дофантазовував у ній. А ким був для неї я? Малим читачем, яким вона скористалася, недорослим коханцем, яким вона тішилась? Невже вона б і мене послала в газову камеру, якби не змогла покинути, але захотіла позбутися.
Чому я не міг нічого не робити? Я казав собі, що повинен запобігти помилковому вирокові. Повинен подбати про утвердження справедливості, незважаючи на брехню, якою окутала Ганна своє життя, — справедливості, так би мовити, для Ганни і проти неї. Та насправді імені йшлося не про справедливість. Я не міг полишити Ганну такою, якою вона була або намагалась бути. Я повинен подбати про неї, мати на неї якийсь вплив, якщо не прямий, то принаймні опосередкований.
Голова суду знав про нашу семінарську групу і охоче зголосився прийняти мене для розмови після одного судового засідання. Я постукав, мене запросили, привітали, запропонували сісти на стілець перед письмовим столом. Голова сидів за столом у самій сорочці. Мантія звисала зі спинки та билець його крісла: було видно, що він сів у неї за стіл, а потім вона просто зісковзнула з нього. Така картина схиляла до невимушеності, перед очима поставав чоловік, що скінчив свою денну працю й задоволений нею. Без тієї дратливості на обличчі, за якою він ховався під час засідань, я бачив тільки чисте, розумне, безневинне обличчя службовця. Він нескуто теревенив зі мною, розпитуючи про те або те. Що думає наша семінарська група про судовий процес, що робить професор із нашими протоколами, на якому ми курсі, на якому курсі я, чому я вивчаю юриспруденцію і коли я хочу складати іспит. Я аж ніяк не повинен надто пізно подати заяву на іспит.
Я відповідав на всі запитання. Потім слухав, як він розповідав мені про своє навчання та іспит. Він в усьому чинив як слід. Вчасно і з належним успіхом поскладав усі семінари та практикуми і зрештою склав іспит. Йому подобалося бути юристом та суддею, і якби йому ще раз довелося пройти увесь курс навчання, він би залюбки пішов на таке.
Вікно було відчинене. На паркувальному майданчику хряпали дверцятами й запускали мотори. Я слухав, як від’їжджають авто, аж поки їхній звук поглинав вуличний шум. Потім на спорожнілому майданчику гралися й галасували діти. Інколи я виразно чув якесь слово: ім’я, лайку, вигук.
Голова суду підвівся й попрощався зі мною.
Я, звісно, можу приходити, коли матиму якісь дальші запитання. Навіть, коли потребуватиму поради в навчанні. А наша семінарська група повинна ознайомити його з усіма оцінками та аналізами процесу.
Я вийшов на порожній паркувальний майданчик. Розпитав у підлітка, як пройти на вокзал. Студенти, з якими я їздив, виїхали одразу після засідання, і я був змушений сісти на поїзд. Той поїзд возив людей з роботи: зупинявся на кожній станції, люди заходили й виходили, я дивився у вікно, навколо весь час мінялися супутники, балачки й запахи. За вікном пробігали будинки, вулиці, машини, дерева, а вдалині — гори, замки й каменоломні. Я бачив усе й не помічав нічого. Я вже не почувався скривдженим, що Ганна покинула й одурила мене, скористалася мною. Не повинен я і дбати про неї. Я відчував, як заніміння, в полоні якого я дослухався до жахіть, про які розповідали на процесі, огортає й почуття та думки останнього тижня. Сказати, мовляв, я зрадів, було б забагато. Але я відчував, що це справді так. Що саме це дало мені змогу знову повернутися до повсякденного життя й жити далі.