Коли Юлі виповнилось п’ять років, ми розлучилися. Ми обоє вже не могли й далі не відчувати гіркоти і зберігати вірність нашому зв’язку. Мене мучило, що ми не можемо дати Юлі чуття захищеності, якого вона так палко прагнула. Коли ми з Гертрудою були близькі та віддані одне одному, Юля почувалася, мов риба у воді. Була у своїй стихії. А помітивши напругу між нами, бігала від мене до матері й запевняла, що ми любимо одне одного і що й вона нас любить. Вона хотіла мати братика і зраділа б навіть ще більшій кількості братів та сестер. Вона довго не могла збагнути, що означає розлучення, і хотіла, коли я навідував її, щоб я нікуди не йшов, а коли навідувала мене, щоб приходила й Гертруда. Коли я йшов, а вона дивилася з вікна, і я під її засмученим поглядом сідав у машину, мені краялося серце. Я відчував: те, в чому ми відмовляємо доньці, — не тільки її бажання, а й право. Ми порушили її право, ошукали її, дозволивши собі розлучитись, і від того, що ми зробили це спільно, провина не стає наполовину менша.
Свої подальші любовні зв’язки я намагався і краще починати, й краще закінчувати. Я зрозумів, що жінка повинна бодай трохи так само, як Ганна, доторкатись і гладити, бодай трохи пахнути, як вона, і смакувати, як вона, й лише тоді в наших стосунках з’являлося щось справжнє. І я розповідав їм про Ганну. Іншим жінкам я й про себе більше розповідав, ніж Гертруді: нехай самі шукають собі пояснень, коли щось у моїй поведінці й у моїх настроях видається їм дивним. Але жінкам не хотілося довго слухати. Я згадую Елен, американку-літературознавця, що без слів заспокійливо гладила мене по спині, коли я розповідав їй, і так само без слів заспокійливо гладила далі, коли я замовк. А психоаналітик Гезина вважала, що я повинен проаналізувати свої відносини з матір’ю. Хіба мені не впадає у вічі, що в моїй розповіді мати майже ніколи не з’являється? Гільке, дантистка, завжди розпитувала мене про часи, які передували нашій зустрічі, але враз забувала всі мої розповіді. Тому я знову припинив розповідати. Оскільки істина того, що каже людина, — її вчинки, можна відмовитись і від слів.
З
Коли я складав свій другий іспит, помер професор, що колись вів семінар із концтаборів. Гертруда натрапила в газеті на оголошення про смерть. Похорон мав відбутися на цвинтарі Берґ. Може, і я туди піду?
Я не хотів. Ховати мали в четвер пополудні, а в четвер і в п’ятницю зранку я писав екзаменаційні роботи. Крім того, я не мав дуже тісних зв’язків із професором. Та й не любив я похоронів. Я не хотів згадувати про процес.
Та було вже запізно. Спогади пробудились, і в четвер, повернувшись додому, я мав відчуття, ніби мене чекає побачення з минувшиною і я не повинен пропустити його.
Я поїхав, чого звичайно ніколи не робив, трамваєм. Уже це було зустріччю з минувшиною, немов поверненням у знайомі місця, що змінили свій вигляд. Коли Ганна працювала кондуктором, їздили трамвайні поїзди з двох або трьох вагонів, кожен вагон мав спереду і ззаду платформу, до платформ тулилися підніжки, на які ще можна було вискочити, коли трамвай уже рушив, а вздовж усього поїзда тягнувся шнур, і кондуктор смикав за нього, дзенькотом даючи сигнал до від’їзду. Влітку їздили трамваї з відкритими платформами. Кондуктор продавав, компостував і перевіряв квитки, оголошував зупинки, давав сигнал рушати, пильнував дітей, що тиснулися на платформи, сварився з пасажирами, які на ходу вискакували й заскакували, забороняв вхід, коли вагон був повний. Траплялися веселі, дотепні, поважні й грубі кондуктори, і від вдачі або настрою кондуктора часто залежала атмосфера у вагоні. Яка дурість, що після своєї невдалої спроби несподівано поїхати у Шветцинґен я боявся вибрати мить і подивитись, як працює Ганна.
Я зайшов у трамвай без кондуктора й поїхав на цвинтар. Був холодний осінній день із безхмарним, похмурим небом і жовтавим сонцем, що вже не гріло й не засліплювало очі. Якийсь час я блукав цвинтарем, аж поки знайшов могилу, де відбувалось прощання з тілом. Я йшов під високими голими деревами поміж давніх надгробків. Інколи проминав цвинтарного садівника або бабусю з лійкою та секатором. Стояла тиша, і я чув, як здалеку долинає церковний спів над могилою професора.
Я став збоку й дивився на невеличкий гурт у жалобі. Впадало у вічі, що там багато диваків і химерників. Та й у промовах про життя і працю професора згадували, що він і сам відцурався примусу суспільства й через те втратив зв’язок із ним, лишився незалежним і став при цьому дивакуватим.