«Ви і фрау Шміц листуєтесь уже багато років. Це єдиний зв’язок, який фрау Шміц підтримує із зовнішнім світом, і тому я звертаюся до Вас, хоч і не знаю, як тісно Ви пов’язані з нею і чи Ви родич їй або приятель.
Наступного року фрау Шміц знову подаватиме прохання про помилування, і я гадаю, що її прохання задовольнять. Невдовзі по тому її випустять на свободу — після вісімнадцяти років ув’язнення. Звичайно, ми можемо подбати для неї про житло й роботу, а отже, і спробуємо подбати; з роботою в її літа буде важко, дарма що вона цілком здорова й набула великої вправності в нашій швацькій майстерні. Але було 6 краще, щоб не ми подбали про це, а родичі або друзі виявили таку турботу, й випущені на волю перебували поблизу від них, відчували їхню підтримку. Вам навіть несила уявити, якою самотньою й безпорадною може почуватися людина після вісімнадцяти років ув’язнення.
Фрау Шміц цілком спроможна обслуговувати себе й виконувати хатню роботу. Було б досить, якби Ви знайшли для неї невеличку квартиру й роботу, могли принагідно провідувати її в перші тижні та місяці і запрошувати до себе, подбали, щоб вона мала змогу дізнатися, що їй можуть запропонувати церковна громада, вечірні загальноосвітні курси, служба підтримки родини й т. ін. Крим того, просидівши у в’язниці вісімнадцять років, нелегко вперше вийти в місто, робити закупи, розмовляти з представниками влади, сходити в ресторан. Із супроводом було б легше.
Я звернула увагу, що Ви не відвідуєте фрау Шміц. Якби відвідували, я 6 не писала Вам, а тільки запросила б на розмову під час якогось візиту. А тепер Вам уже неодмінно треба відвідати її перед звільненням. З цієї нагоди прошу Вас зазирнути й до мене».
Лист закінчувався щирими привітаннями, які я пов’язав не зі своєю особою, а зі щирістю прохання самої начальниці. Я вже чув про неї: її установу вважали за надзвичайну, а її голос мав вагу в питаннях реформи пенітенціарної системи. Мені сподобався її лист.
Але не сподобалося те, що навалювалось на мене. Звичайно, я мав подбати про роботу та житло й навіть зробив усе потрібне. Мої приятелі, що ані використовували, ані здавали квартирантам прибудову до свого будинку, були готові за невеличку платню пустити туди Ганну. Швачка-грекиня, в якої я вряди-годи перешивав собі одяг, зголосилася взяти Ганну на роботу, бо її сестра, що працювала разом з нею в майстерні, повернулася до Греції. Крім того, я вже давно, набагато раніше, ніж могла 6 сама Ганна, подбав про соціальну та освітню допомогу, яку пропонували церковні та світські установи. А от візит до Ганни весь час відсував.
Саме тому, що вона так необтяжливо була водночас і близька, і далека від мене, я й не хотів її відвідувати. Мені здавалося, що бути такою, якою Ганна є для мене, вона може лише на реальній відстані. Я боявся, що невеличкий, легкий, прихований світ привітань і касет надто вразливий і штучний, щоб витримати реальну близькість. Як можна зустрітися з Ганною віч-на-віч, не зворухнувши всього, що сталося між нами?
Отож рік минав, а я все не їхав до в’язниці. Від начальниці в’язниці я довго нічого не чув; мій лист, де я повідомляв про ситуацію з житлом і роботою, що чекали Ганну, лишився без відповіді. Вона, звичайно, розраховувала, що матиме нагоду поговорити зі мною, коли я відвідаю Ганну. Не могла ж вона знати, що я не тільки відсуваю цей візит — він ще й пригнічує мене. Але зрештою вийшла постанова, що Ганну помилувано й випускають на свободу, тож начальниця зателефонувала мені. Чи приїду я бодай тепер? За тиждень Ганну випустять.
8
Наступної неділі я приїхав до неї. То був мій перший візит до в’язниці. На вході мене перевірили, а потім, коли ми йшли, відмикали й замикали багато дверей. Але споруда була нова та світла, всередині двері були відчинені, жінки вільно пересувалися. Двері в кінці коридору виводили надвір, на невеличкий свіжий острівець із деревами й лавами. Я роззирнувся, шукаючи Ганну. Наглядачка, що привела мене, показала на лаву в затінку каштана.
Ганна? Ота жінка на лаві — Ганна? Сиві коси, обличчя з глибокими вертикальними зморшками на чолі й на щоках, обабіч рота і обважніле тіло. Була вбрана в затісну, напнуту на грудях, животі та стегнах блакитну сукню. Руки лежали на колінах і тримали книжку. Але вона не читала, дивилася поверх окулярів на жінку, що кидала кільком горобцями крихту за крихтою. Потім помітила, що на неї дивляться, і повернулась обличчям до мене.
Я побачив чекання на її обличчі, побачив, як воно запроменіло радістю, коли вона впізнала мене, побачив, як її очі мов обмацують моє обличчя, коли я підступав ближче, побачив, як ті очі шукають, запитують, дивляться невпевнено, скривджено, — й побачив, як згас її погляд. Та коли я підійшов, вона всміхнулася приязним утомленим сміхом: