— А ти, хлопче, виріс!
Я сів поруч з нею, вона взяла мою руку.
Давніше я дуже любив її запах. Вона завжди пахнула свіжістю: свіжо скупаним тілом, свіжою білизною, свіжим потом або свіжим коханням. Інколи вона бризкалась духами, навіть не знаю якими, але і їхні пахощі були свіжі понад усе. Серед цих свіжих запахів траплявся ще один, важкий, терпкий і тьмяний. Я часто винюхував його, немов цікавий звір, починав від шиї та плечей, що пахли свіжою скупаністю, всотував між грудей свіжий запах поту, що під пахвами змішувався з іншим запахом, знаходив той важкий, тьмяний запах навколо талії й живота майже в чистому вигляді, а між ногами з фруктовим забарвленням, яке збуджувало мене, обнюхував і її ноги та ступні, стегна, де той важкий запах зникав, ямки під колінами, де знову вчувався свіжий запах поту, і ступні, що пахли милом, шкірою або втомою. Спина й руки не мали якогось свого запаху, нічим не пахли і все-таки пахли нею, а в долонях тримався запах днів і роботи: тхнуло друкарською фарбою квитків, металом компостера, цибулею, рибою і смаженим салом, пральним лугом, гарячою праскою. Помиті, руки спершу не зраджували тих запахів. Але мило тільки приховувало запахи, за хвилину вони знову поверталися: ослаблені, сплавлені в єдиний запах кінця робочого дня, запах вечорів, повертань додому й хатнього затишку.
Я сів поряд із Ганною й відчув запах старої жінки. Не знаю, що становить цей запах, знайомий мені від бабусь і літніх тітоньок, запах, що у притулках для старих висить у кімнатах і коридорах, немов прокляття. Ганна була замолода для нього.
Я підсунувся ближче. Я помітив, що розчарував її спершу, і тепер намагався поправити ситуацію.
— Я радий, що ти виходиш.
— Справді?
— Авжеж, і радий, що житимеш недалеко від мене.
Я розповів їй про квартиру й роботу, які я знайшов для неї, про культурну й соціальну допомогу в тому районі міста, про міську бібліотеку.
— Ти багато читаєш?
— Так собі. Краще слухати, коли хтось читає.
Ганна глянула на мене.
— Тепер цьому кінець, правда?
— Чому тепер має бути кінець?
Але не міг собі уявити ні того, що записую касети для неї, ні того, що зустрічаюсь із нею й читаю їй уголос.
— Я так зрадів і так захоплювався тобою, коли ти навчилася читати. А які гарні листи ти мені писала!
То була правда, я захоплювався й радів — і тому, що вона читає, і тому, що пише мені. Але відчував, що мій захват і моя радість несумірні з тими зусиллями, яких коштувала Ганні наука читання та письма; що той захват і радість вкрай убогі, якщо ні разу не спонукали мене відповісти їй, відвідати її, поговорити з нею. Я виділив Ганні невеличку нішу, саме нішу, яка була важлива для мене, яка давала щось мені і їй теж щось давала, та аж ніяк не місце в моєму житті.
Але чому я мав давати їй місце у своєму житті? Я обурився тим нечистим сумлінням, яке озвалося в мені на думку, що я запхав Ганну до ніші.
— А перед процесом ти часом ніколи не думала про те про що говорили на процесі? Тобто ти ніколи не думала про те, коли ми були разом, коли я читав тобі?
— Тебе це дуже цікавить?
Але на відповідь Ганна не чекала.
— Мені завжди здавалося, що мене однак ніхто не розуміє, ніхто не знає, хто я і що привело мене до того. І, знаєш, якщо тебе ніхто не розуміє, ніхто й не має права вимагати від тебе звіту. Навіть суд не міг вимагати від мене звіту. А от мертві можуть. Вони розуміють. Для цього їм не конче бути присутніми, але якби були тут, то розуміли б дуже добре. Тут, у в’язниці, їх чимало збиралось біля мене. Ходили щоночі, хотіла я цього чи ні. А до процесу, коли хотіли прийти, я ще могла прогнати їх.
Вона зачекала, чи скажу я що-небудь, але мені нічого не спадало на гадку. Спершу думав сказати, мовляв, я не вмію проганяти. Та це була неправда: когось проганяють і тоді, коли запихають його в нішу.
— Ти одружений?
— Був. Ми з Гертрудою розлучилися багато років тому, наша донька живе в інтернаті; сподіваюсь, останній рік свого навчання в школі вона проведе не там, а переїде до мене.
Тепер уже я чекав, чи скаже Ганна що-небудь. Але вона мовчала.
— Я заберу тебе наступного тижня, гаразд?
— Гаразд.
— Тихенько чи можна трохи гучніше та веселіше?
— Тихенько.
— Що ж, заберу тебе зовсім тихо, без музики й без шампанського.
Я підвівся, встала і вона. Ми дивились одне на одного. Двічі продзеленчало, і решта жінок уже зайшли до будинку. Її очі знову немов обмацували моє обличчя. Я пригорнув її, але відчував її як щось несправжнє.