Вона, звичайно, посмітила, в якому я стані.
— Ходімо зі мною, я вам покажу камеру фрау Шміц.
Вона пішла вперед, проте обернулась до мене, щоб розповісти мені щось і пояснити. Отут терористи вчинили замах, ось швацька майстерня, де працювала Ганна, отут Ганна колись влаштувала сидячий страйк, аж поки скасували скорочення видатків на бібліотеку, отут прохід до бібліотеки. Перед камерою вона зупинилася.
— Фрау Шміц не спакувалася. Ви побачите камеру такою, якою вона була за її життя.
Ліжко, шафа, стіл і стілець, на стіні над столом полиця, а в кутку за дверима умивальник та унітаз. Замість вікна склоблоки. Стіл був чистий. На полиці стояли книжки, будильник, ганчір’яний ведмедик, дві склянки, розчинна кава, бляшанка від чаю, касетний магнітофон, а в двох нижніх шухлядках мої касети.
— Вони тут не всі, — стежила за моїм поглядом начальниця. — Фрау Шміц завжди давала деякі касети службі допомоги сліпим в’язням.
Я підійшов до полиці. Примо Леві, Елі Візель, Тадеуш Боровський, Жан Амері — література жертв поряд з біографічними нотатками Рудольфа Геса, розповіддю Ганни Арендт про Айхмана в Єрусалимі, науковими працями про концтабори.
— Ганна читала їх?
— Вона завжди продумано замовляла книжки. Я ще багато років тому була змушена дістати для неї загальну бібліографію праць про концентраційні табори, а потім, рік чи два тому, попросила дібрати для неї назви книжок про жінок у концтаборах — в’язнів та охоронців. Я написала до Інституту сучасної історії, й мені вислали звідти окрему бібліографію. Відколи фрау Шміц навчилася читати, вона одразу почала читати про концтабори.
Над ліжком висіло чимало невеличких вирізок і нотаток. Я став навколішки на ліжко і взявся читати. То були цитати, вірші, невеличкі повідомлення, навіть кулінарні рецепти, що їх Ганна занотувала або вирізала, як і картинки, з газет і часописів. «Весна стрічки свої блакитні знов розпускає у повітрі», «Тіні хмар літають над ланами» — всі вірші були сповнені захвату перед природою й тугою за нею, а картинки зображували ясний весняний ліс, заквітчані луки, осіннє листя й поодинокі дерева, вербу над струмочком, вишню зі стиглими червоними ягодами, жовті й жовто-гарячі восени каштани. На одному газетному фото були зображені в темних строях літній чоловік і молодик, які подавали один одному руки, і в молодику, що схилився перед літнім добродієм, я впізнав себе. Я тоді закінчував гімназію, і на випуску директор нагородив мене премією. Це було давно вже по тому, як Ганна виїхала з міста. Невже вона, не вмівши читати, передплачувала тоді місцеву газету, в якій і з’явилося фото? Хай там як, їй довелося докласти великих зусиль, щоб дізнатися про фото й дістати його. Може, й на процесі вона вже мала його, тримала з собою? Сльози знову здушили мені груди.
— Вона навчилася читати завдяки вам. Ходила в бібліотеку і брала книжки, записані на касетах, і стежила за тим, що чула, слово в слово, речення за реченням. Магнітофон не міг витримати, що його стільки разів вмикають і вимикають, крутять уперед і назад, і раз по раз ламався, його щоразу доводилось лагодити, а оскільки для цього був потрібний дозвіл, я нарешті здогадалася, що робить фрау Шміц. Спершу вона не хотіла казати, та коли почала писати й попросила в мене книжку з рукописними шрифтами, вже було годі приховати що-небудь. Вона дуже пишалася, що навчилась, і хотіла поділитися своєю радістю.
Поки вона говорила, я й далі стояв навколішки, прикипівши очима до картинок та нотаток, і насилу тамував сльози. А коли повернувся й сів на ліжку, начальниця сказала:
— Вона так сподівалася, що ви напишете їй. Вона отримувала пошту тільки від вас, і, коли роздавали пошту й вона запитувала: «А мені немає листа?» — то мала на увазі не бандероль із касетами. Чому ви ніколи не писали їй?
Я знову мовчав. Я б не міг говорити, а тільки затинався б і плакав.
Начальниця підступила до полиці, взяла бляшанку від чаю, сіла поряд зі мною й дістала з кишені свого костюма згорнений аркуш.
— Вона лишила мені листа, своєрідний заповіт. Я прочитаю вам те, що стосується вас.
Начальниця розгорнула аркуш.
«У бузковій бляшанці від чаю є трохи грошей. Дайте їх Мікаелеві Берґу: разом із сімома тисячами марок, що лежать в ощадкасі, він повинен передати їх доньці, що разом з матір’ю пережила пожежу в церкві. Хай вона вже вирішує, куди їх подіти. І скажіть йому, що я вітаю його».
Отже, Ганна не лишила мені ніякої записки. Може, хотіла образити мене? Чи покарати? Чи її душа була така втомлена, що вона могла зробити й написати тільки найнеобхідніше?