— Якою була вона ці всі роки, — я зачекав, аж поки спромігся говорити далі, — і якою була вона в останні дні?
— Упродовж багатьох років вона жила тут, не, мов у монастирі. Немов вона доброхіть подалася сюди, добровільно скорилася тутешнім порядкам і немов монотонна робота правила їй за своєрідну медитацію. Інші жінки, з якими вона була приязна, хоч і зберігала дистанцію, дуже поважали її. Ба більше, вона мала авторитет із нею радились, коли виникала якась проблема, а коли їй доводилося стати свідком суперечки, жінки завжди погоджувалися з її постановою. Вона подалася лише кілька років тому. Вона завжди доглядала себе, попри свою міцну статуру, була струнка й дотримувалася скрупульозної, дбайливої охайності. А тоді стала забагато їсти, рідко вмиватися, погладшала, від неї почало тхнути. Але при цьому аж ніяк не видавалась нещасливою чи незадоволеною. Власне, було таке враження, ніби перебування в монастирі вже не задовольняє її, ніби в монастирі забагато товариства й балачок і вона повинна втекти ще далі, в самотню келію, де її вже ніхто не бачить і де зовнішній вигляд, одяг і запах уже не мають значення. Ні, слова, мовляв, вона подалася, неточні. Вона по-новому визначила своє місце, і то способом, що відповідав її вдачі, але вже не справляв враження на решту жінок.
— А в останні дні?
— Була як і завжди.
— Я можу побачити її?
Начальниця кивнула головою, але сиділа й далі.
— Чи може людині світ за роки ув’язнення стати таким нестерпним? Що вона радше накладе на себе руки, ніж знову повернеться у світ зі свого монастиря й самотності?
Вона повернулася до мене:
— Фрау Шміц не написала, чому вона наклала на себе руки. А ви не кажете, що сталося між вами і що, можливо, посприяло тому, що напередодні дня, коли ви мали забрати фрау Шміц, вона наклала на себе руки.
Начальниця згорнула аркуш, застромила в кишеню, підвелась і розправила спідницю.
— Знаєте, мене вразила її смерть, і тієї миті я розгнівалась і на фрау Шміц, і на вас. Але ходімо.
Вона знову пішла вперед, цього разу вже мовчки. Ганна лежала у відділі для хворих у вузенькій кімнаті. Нам якраз вистачило місця, щоб стати між стіною і ношами. Начальниця відгорнула простирадло.
Ганні обв’язали голову хусткою, щоб підтримати підборіддя, поки захолоне тіло. На обличчі не було видно ні муки, ні примирення. Воно видавалося застиглим і мертвим. Коли я придивився пильніше, на мертвому обличчі проступило живе, на старому — молоде. Отак, напевне, й зі старими подружжями, думав я. Для дружини в літньому чоловікові завжди зберігається юний, а для нього — краса і звабливість молодої жінки в старенькій бабці. Чому я не бачив свідчень цієї краси тиждень тому?
Я не повинен був плакати. Коли начальниця запитально глянула на мене, я кивнув головою, і вона знову закрила простирадлом обличчя Ганни.
11
Лише восени я виконав Ганнине доручення. Та донька жила в Нью-Йорку, і я скористався конференцією в Бостоні, щоб відвезти їй гроші: чек, виписаний на суму, що лежала на ощадкнижці, і бляшанку від чаю з готівкою. Я писав їй листа, назвався істориком права і згадав про процес. Я був би вдячний, якби мав нагоду поговорити з нею. Вона запросила мене на чай.
З Бостона до Нью-Йорка я їхав потягом. Ліси пишалися бурим, жовтим, жовто-гарячим, пурпурним і багровим листом, пломеніли багрянцем клени. Мені спали на гадку картини осені в Ганниній камері. Коли гуркіт коліс і похитування вагона зморили мене, мені приснилися Ганна і я в будиночку серед барвистих осінніх пагорбів, між якими мчав потяг. Ганна була старша, ніж тоді, коли ми познайомились, але молодша, ніж тоді, коли побачилися знову, старша за мене, вродливіша, ніж давніше, і з літами ще поважніша у своїх рухах і природніша у своєму тілі. Я бачу, як вона вийшла з машини з торбинками та пакунками в руці, бачу, як пройшла через сад до будиночка, поставила торбинки і ступила переді мною на сходи. Туга за Ганною була така нездоланна, що завдавала мук. Я боронився від тієї туги, повставав проти неї, кажучи, що вона анітрохи не відповідає моїй і Ганниній реальності, реальності наших літ, наших життєвих обставин. Як може Ганна, не розмовляючи англійською, жити в Америці? Та й машину вона не вміє водити.
Я прокинувся і знов усвідомив, що Ганна мертва. Усвідомив і те, що туга тільки пов’язана з нею, але не стосується її. То була туга за рідним краєм, бажання повернутися туди.
Донька жила в Нью-Йорку на вуличці поблизу Центрального парку. Обабіч тягнулися низки старих будинків із потьмянілого піщанику, сходи з такого самого каменю вели на другий поверх. Це створювало досить сильне враження: звичайні старі будинки, майже однаковісінькі фасади, сходи за сходами, дерева, посаджені тільки нещодавно на однаковій відстані одне від одного, з кількома жовтими листками на голому гіллі.