Але це було згодом. Засвоїти до решти ту науку я не зміг. Хоча досить довго мені й не бракувало її. Я був молодий і воно швидко находило на мене, а коли згодом я поволі знову набирався сили, я охоче давав їй володіти мною. Я роздивлявся її, коли вона сиділа наді мною: її живіт із глибокою складкою над пупком, груди, права трішечки більша за ліву, обличчя з розтуленим ротом. Вона впиралася руками мені в груди і останньої миті рвучко піднімалася вгору, закидала голову й видавала глухе, гортанне пронизливе схлипування, що першого разу налякало мене, хоча згодом я вже пожадливо чекав його.
Потім ми знесилювались. Вона часто засинала на мені. Я чув вищання пилки на подвір’ї й гучні крики столяра, що працював коло неї й перекрикував її. Коли замовкала пилка, на кухню ледь чутно долинав вуличний шум із Бангофштрасе. А коли чулися звуки дитячого галасу та ігор, я знав, що уроки скінчилися, вже по першій. Сусіда, що опівдні повертався додому, розсипав на своєму балконі зерно для птахів, прилітали та вуркотіли голуби.
— Як тебе звати? — запитав я на шостий чи сьомий день. Вона була заснула на мені й саме прокинулась. Доти, звертаючись до неї, я уникав уживати «ви» або «ти».
— Що? — аж підскочила вона.
— Як тебе звати?
— А навіщо тобі? — Недовірливо подивилась вона на мене.
— Ти і я… я знаю твоє прізвище, але не знаю твого імені. Я хочу знати твоє ім’я. Що тут, зрештою…
— Нічого, хлопче, — засміялась вона, — тут немає нічого дивного. Я звуся Ганна.
Вона сміялась і далі, невпинно, тож засміявся і я.
— Ти так кумедно подивилась.
— Я ще спала наполовину. А як звати тебе?
Я гадав, що вона знає. Тоді було якраз модно носити шкільне причандалля вже не в портфелі, а під пахвою, і коли я клав його в неї на кухонний стіл, зверху стояло моє ім’я, написане і на зошитах, і на книжках, які я навчився загортати в цупкий папір, а зверху наклеював етикетку з назвою книжки і своїм прізвищем. Але вона не звернула на те уваги.
— Мене звуть Мікаель Берґ.
— Мікаель, Мікаель, Мікаель. — Вона немов смакувала моє ім’я. — Мого хлопця звуть Мікаель, він студент…
— Школяр.
— …він школяр, йому… скільки — сімнадцять?
Я був гордий мати на два роки більше, які вона додала мені, й кивнув головою.
— …йому сімнадцять, і він хоче, як виросте, стати уславленим…
Вона завагалася.
— Я ще не знаю, ким стану.
— Але ж ти добре вчишся.
— Ну, так собі.
Я сказав, що вона мені важливіша, ніж навчання і школа. Що я залюбки бував би частіше в неї.
— Я отак ще й залишусь на другий рік.
— Де залишишся?
Вона випросталась. То була наша перша справжня розмова.
— В молодшому відділенні сьомого класу. Я дуже багато пропустив за останні місяці, поки хворів. Щоб закінчити цей клас, мені треба працювати, мов проклятому. Я й тепер мав би бути в школі.
І я розповів їй про свої хвости.
— Геть! — Відкинула вона ковдру. — Геть з мого ліжка. І не повертайся, поки не зробиш свою роботу. То що, твоя робота проклята? А що ти скажеш про продаж і пробивання квитків?
Вона підвелася гола посеред кухні й почала вдавати кондуктора. Розкрила лівою рукою невеличку течку з блоками талонів, великим пальцем тієї самої руки, одягненим у гумовий чохлик, відірвала два талони, смикнула правою рукою, щоб можна було дістати ручку компостера, який бовтався на зап’ястку, і двічі прокомпостувала.
— Два до Очеретяного струмка, будь ласка.
Потім пустила компостер, витягла руку, взяла банкноту, розстібнула сумку з грошима на череві, поклала туди банкноту, застебнула сумку й дістала з зовнішньої кишеньки для монет здачу.
— Хто ще без квитка?
Вона глянула на мене:
— Проклята? Ти ще не знаєш, що таке прокляте.
Я сів на край ліжка. Був мов прибитий.
— Мені дуже жаль. Я робитиму свою роботу. Не знаю чи встигну, ще шість тижнів — і кінець навчального року. Я спробую. Але я нічого не зроблю, якщо не зможу бачити тебе. Я…
Спершу я хотів сказати «я люблю тебе», та потім передумав. Напевне вона має слушність, звичайно має слушність. Але не має права вимагати, щоб я краще працював у школі, й пов’язувати наші зустрічі з моїми успіхами.