Вікторія сказала, що він вбив її. Чудово. Це буде ще одним секретом, який я приховуватиму від Джастіна і Гебріела, і зазвичай стійкий Пері наближався до нервового зриву. Принаймні, я переконала його повернутися зі мною додому, а не сховатися десь від мами.
Наступного дня я рано прокинулася перш, ніж продзвенів будильник. Треба було б сходити в душ, але замість цього я втупилася на стелю, бо мої мізки були заповнені невпевненістю. Що якщо дивна поведінка Пері була спричинена не виною того, хто вижив? Що якщо це було не просто припущення Вікторії, що це Пері її вбив? Що якщо це правда, яка дивилася мені прямо в обличчя, і я дарма захищала його? Захищала вбивцю.
Мого брата.
Я сіпнулася від несподіванки, почувши звук рингтона. Я простягнула руки і схопила його з тумбочки.
- Алло? - прохрипіла я.
- Клер?
- Ага, Джастін.
- Ох, я не впізнав твій голос.
- Саме так він звучить, коли я прокидаюся занадто рано. - Хоча це не телефон розбудив мене.
- Страшно. - Хихикнув він. - У кожному разі, вставай. Ти повинна прийти в дільницю.
- Навіщо?
- Вони затримали Джоеля Мартеллі.
- Колишнього хлопця Вікторії?
- Саме його.
- Я скоро там буду.
Я сіла і спустила ноги з одної сторони ліжка. Але перш ніж я змогла встати, телефон знову задзвонив у моїй руці.
- А?
- Ще одне. - Джастін зробив паузу. - Тебе підвезе твоя мати? Може візьмеш і її?
Я не буду навіть питати.
- Добре.
Перш ніж заскочити в душ, я проклала шлях по коридору до кімнати мами, аби передати повідомлення щодо її присутності на допиті. Вона була в захваті. Вона нічого так не любить, як відчувати себе потрібною.
Після душу, я зібрала моє розпатлане волосся у хвіст і вдягла блузку без рукавів та коричневу спідницю. Я хотіла виглядати як напівпрофесіонал, але б точно не вдягнула штанів в таку спеку. Після того, як мама завела машину і помчала в дільницю, мої думки знову повернулися до Пері. Тепер, коли сонячне світло розсіяло темряву ночі, сумніви повернулись в маленький куточок мого мозку і їх місце зайняло сестринське занепокоєння. Я не бачила його вдома цього ранку. Він погано виглядав минулої ночі, після того, як ми повернулися. А хто б виглядав, враховуючи те, що сталося. Цікаво чи він вже встав, але я й не подумала запитати про це маму, щоб знати точно. Якби турбота про своїх дітей була олімпійським видом спорту, вона б отримала золоту медаль. Немає необхідності викликати цю бурю.
Джастін зустрів нас біля входу в дільницю і відвів мене вбік.
- Дякую за те що прийшла і привела свою матір, - прошепотів він.
- Ніяких проблем. Що діється?
- Вони поставили Джоеля Мартелі в лінію на упізнання для свідка.
Я зморщила лоб в замішанні.
- Який свідок?"
- Старла Ферн.
- Моя мама нічого не бачила.
- Ні, але вона може почути, про що він думає.
Мій рот відкрився.
- Я думала, що ти покликав нас сюди для чогось офіційного.
Він знизав плечима.
- Твоя мати може дати їм щось, щоб рухатися далі. Щось для початку. Це варто спробувати. У чому твоя проблема?
- Насправді у мене їх дві. Перша, детектив Тоскано ніколи з цим не погодиться. Друга, тепер коли ти стверджуєш, що ви маєте свідка, моя мати приверне увагу вбивці. Дякую, ти щойно наразив її на смертельну небезпеку.
- Це буде через одностороннє дзеркало. Якщо Джоел - вбивця, він не побачить її обличчя. Не має про що хвилюватися. А детектив Тоскано... ну, давай з цим розбереться мій батько. Це була його ідея.
Мушу визнати, мені цікаво було подивитися чи зможе мама витягнути щось корисне із Джоела. І якщо вона не була в небезпеці...
- Гаразд. - непевно сказала я
Джастін залишився в холі, доки Гаррі Спелмен вів маму і мене в невелику кімнату із бетонними стінами і великим скляним вікном. Я опустилася на жорсткий стілець і озирнулася навкруги. Я бачила подібні кімнати у фільмах і кримінальних серіалах по ТБ, але ніколи у реальному житті. Я заглянула по ту сторону одностороннього скла, де підозрювані вишиковуються в лінію, і була здивованою невеличким трепетом у грудях. Працювати з поліцією було більш захопливо, ніж проводити читання протягом дня вдома.
Пан Спелмен покинув кімнату, щоб розказати план дій детективу із сумнівами. Підвищені голоси, які я почула майже одразу, підтвердило моє припущення. Ентоні Тоскано був проти цього. Він увірвався до кімнати, налякавши мою матір, яка прикрила рот рукою.
- Перепрошую, що налякав Вас, пані Ферн, - сказав Ентоні.
- Та нічого, детективе. - Вона зробила паузу і схилила голову в сторону. - І я згодна, я і моя дочка маємо схожу зовнішність.
Щоки Ентоні почервоніли. Він завагався, наче обдумував знову, потім обернувся до пана Спелмена.
- Я буду мати справу з цим цирком лише за однієї умови.
- Якої? - запитав пан Спелмен, схрестивши руки на грудях.
- Не кажіть їй, хто наш підозрюваний.
- Ах, тест, - сказала мама.
- Немає необхідності витрачати час Старли, щоб вона слухала підставних осіб. - сказав пан Спелман, але мама перервала його, доторкнувшись до його руки.
- Усе добре, Гаррі. Я зроблю усе, про що попросить детектив. Я послухаю їх усіх.
Детектив Тоскано кивнув і висунув голову у коридор.
- Заводьте їх!
Парад п'ятьох хлопців промарширував до кімнати з іншого боку скла і повернулися обличчями дзеркала. Усі вони були 6 футів зросту і худорляві, з короткими стрижками. Один був особливо гарним на вигляд, з вигляду - поганий хлопець, з колючими волоссям, сережкою у вусі, і татуювання внизу на руках.
Мама повільно пройшлась кімнатою, зупиняючись то тут, то там, а потім закрила очі і прикрила губи. Через декілька хвилин вона сіла.
- Я назву номер два.
Номер два був гарненьким поганим хлопцем і з того погляну, яким обмінялись Гебріел і його батько, я можу сказати, що це був Джоел Мартеллі.
- Ви можете виділити лише одного з них? - спитав детектив Тоскано, тоном я-так-і-знав.
Мама кинула на нього льодяний погляд.
- Я не можу проникнути в їхні думки. Я можу лише чути, про що вони думають в даний момент. Тому, якщо б убивця думав: "Так, я вбив її. Я вбив і знову це зроблю" - у цей момент, я б почула це. Але ніхто з них не думав такого.
- Чому ж Ви обрали номер два?
- Він наляканий, бо врак автомобіль і думає, що саме за це його обвинуватять.
- І? - сказав Ентоні.
Мама зітхнула.
- Якби Ви вбили когось і вкрали автомобіль, то за який злочин більше б переймались, стоячи в лінії для упізнання?
- А що інші? Є щось від них? - спитав пан Спелмен.
- Нічого цікавого. Хоча номер чотири вважає, що в детектива Тоскано миленький задок.
Детектив Тоскано почервонів і вийшов з кімнати, бурмочучи щось про марнування часу. Пан Спелмен подякував нам за те, що ми прийшли і сказав, що ми вільні.
- Вибач, що не змогла більше допомогти, - сказала мені мама.
Я заспокоїла її.
- Ти багато зробила, мамо.
Хотілось, щоб вона вловила щось від Джоела, що б ми могли використати. Найкраще було б розкрити справу, вхопити вбивцю за баки і заспокоїти Пері. Але також і показати Гебріелю, що він помилявся на рахунок моєї сім'ї і не повинен був в нас сумніватись.
Дорогою назад ми пройшли повз детектива Тоскано, що згорбився над столом іншого офіцера. Вони тихо говорили між собою, але я почула, що він казав офіцеру. Перевірити автомобіль, на якому їздив Джоел.
Можливо моє бажання і не таке нездійсненне.