Не будемо зупинятися тут на величезному материкові мовного арсеналу сучасної російської мови, позиченому нею із мов угро-фінських і татаро-монгольських народів: "арба", "арбуз", "дєньгі", "таможня", "ямщік", і несть їм числа…
Детальнішу й повнішу інформацію про татаро-угро-фінські складові сусідської мови читач може отримати, простудіювавши фундаментальну працю "Мага Віра" Лева Силенка. А ми повернемося до заявленої теми.
До речі, за Київської держави, до приходу татаро-монголів митні заклади під Москвою іменувалися "Митищі" (великі митниці). Святослав Войовник у підкореній Хозарії заснував місто Білу Вежу (не "Башню"), а на територіях давньої землі Новгородської в сучасних губерніях Архангельській, Тверській, Псковській, Новгородській дотепер збереглися ріки з бездискусійно русинськими (українськими) назвами: Волошка, Хмара, Люта, Межа, Мста, Велика-я, населені пункти Середа, Селище, Марево, Мста, Волошка, Змієвка, Молоді, Плесо, Луки, Великі-є Луки, Прилуки, Галич, Солігалич, Руська (ще без доважка "я").
Варто тут нагадати і про загальновідомий факт заснування теперішньої сусідської столиці Великим київським князем Юрієм Довгоруким. "Долго-рукім" – поправлять знавці, й зайвий раз продемонструють свою нехіть критично мислити. Бо чому в народі отримав таке прізвисько наш давній володар? Авжеж, мав князь "довгі руки": не проти був їх і до чужих володінь протягати (хіба він один? Є така "професійна хвороба" у володарів усіх часів та народів). Але в мові кривицькій, що нині іменується "російською", "довгі руки" звучать "длінниє". І князь по-їхньому мав би називатись "Дліннорукім" (поняття "долго" ж у них вживається для означення часу, а не простору). Себто князя – засновника Мокви (саме так, гадаю, звучало пер-шоім'я майбутньої "білокам'яної", від нашого-таки слова "моква" – мокровище, болотовиння) найменували наші предки русини по-русинському. А пізніше омосковлення заміною в слові "Довгорукий" "в" на "л" русинського походження його посутньо не приховало. Як і подібна "операція" у назві заполярного в Баренцовому морі витягнутого майже по меридіану довгого острова "Долгій".
Це інформація до суперечок на тему «Яка мова в Київській імперії була панівною?».
Власне, що українська мова була тоді, за сучасною термінологією, державною і панувала не лише в Києві та усіх наших етнічних територіях, а й на підкорених нашими володарями землях, ще в XIX столітті вимушений був визнати в одній зі своїх лекцій відомий московський історик Василь Ключевський, котрому, попри його великодержавну зашореність, совість науковця збрехати не дозволила.
Що ж до українських топонімів, гідронімів за сучасними межами нашої держави, то, окрім РФ, їх чимало і в інших сусідніх державах на наших прадавніх етнічних територіях. Берестя, Пінськ, Кам'янець, Дорогочин, Малорита, Косово (!), Рось(!) – (міста), Піна (ріка) в Білорусі на Берестейсько-Пінсько-Турівських землях, де й до сьогодні незай-шле населення розмовляє практично поліським діалектом нашої мови. Знаково, для мислячих, звучить наймення Турово-Пінщини, зафіксоване ще недавніми совєтськими мапами "Загороддя". (За городами, містами метрополії Галицько-Волинсь-ко-Київської). Порівняймо із "Заліссям" (за лісами стосовно Києва) – назвою Володимиро-Суздальських земель у літописній Київській державі.
Доводити українське коріння заснованих нашими володарами на наших землях міст сьогочасного так званого Закерзоння: Перемишля, Ярослава, Санка, Холма, Ряшева, Грубишева, Кросна і так далі є, словацьких: Пряшева, Дукли, Свидника, Лаборця особливої потреби немає.
Вельми цікаве і знакове розкодування назви словацького міста Кошіце: (Коші це) – осідок Коша, Січі.
Важко приховати русинське коріння назв річок Сан, Лада, Удаль, Шкло, Вишня, Одра (Польща), Тутова, Ракова, Бистриця (Румунія), Тур, Красна (Румунія, Угорщина).
Інша річ – такі міста, як Дебрецин (Угорщина), Галаць (Румунія), озеро Балатон (Угорщина). Навіть не всім фахівцям відомо, що колись то були русинські міста Доброчин і Галич (на Дунаї), а озеро іменувалося просто Болото.
Читачу трішки знайомому із вітчизняною історією, зокрема з діяльністю князів бродників-бирладників, зрозуміло існування в Румунії неподалік Галича-Дунайського плата Бирлад, річки та міста з такою ж назвою.
Збереглися вітчизняні топоніми, гідроніми, видається, і в таких далеких від наших теренів країнах, як Німеччина (земля Померанія, де помирали колись наші предки?), Франції (ріка Марна, себто некорисна, пуста?), Сербії (край Косово, косацький, козацький), Греції (острів Кос – те ж саме, що й Косово), Середній Азії (затока Кара-Бога-з-Гол, кара Бога з вершини, півострів Кос-Арал).
Щонайменше сім сусідських столиць найменовані були з використанням русинського лінгвоарсеналу. Москва (Моква, твань, багниста місцевість, це вже потім дячки "с" втулили), Мінськ (від слова "міняти"), Вільнюс (до початку XX століття Вільно, не "вольно" польською, не "свободньїй" російською), Кишинів (від слова "кишеня"), Брат-іслава (бра ти славу, брати слави), Букурешт (Букурешт(а) – там, де в давнину кінчалися букові ліси, були рештки тих лісів. Та й Будапешт (колись два міста: давніше Буда та молодше Пешт) наших витоків не дуже приховав. "Буда, будівля, будуватися" і сьогодні активно працюють у наші мові. Та то тема для окремої бесіди.
Повернемося до основної розмови і ще раз наголосимо: сучасна так звана російська мова – це пародійне середньовічне "есперанто", штучно створене на базі русинської (української) мови і посутньо "статарщене" після того, як Московсько-Суздальські землі потрапили в залежність від Орди.
– Але ж на цьому "есперанто" створено визнану світом велику літературу, – скажете.
Атож. Створено і визнано. Якби творіння однієї людини, поляка Земенгофа, вдалося прищепити сьогодні якомусь племені, то до кінця третього тисячоліття цілком вірогідна з'ява вагомої літератури на "есперанто". А гіпотетичні творці кривиць-кої відрубної мови київські відуни, брагмани, волохи були, вочевидь, не безталанніші від автора есперанто.
Що ж до "ахів" та "охів" стосовно творів, писаних "російською мовою", то варто зазначити таке: ніхто у світі до сьогодні ще не виконав серйозних студій з україно-російського порівняльного мовознавства, так само, як із татаро-російського. Гадаємо, такі студії неспростовно доведуть: самозвана претендентка на королівські шати все життя проходила в позичених із сусідського плеча вдягачках.
У першому виданні ми залишили поза увагою вражаючу убогість, примітивізм сучасної сусідської мови. Прикладів тому можна навести безліч. Московин на бутерброд намащує "масло слівоч-но- є", для салатів вживає "масло растітєльно- є", для змащення використовує "масло машінно-є". В нашій мові для кожного виду "масел" є своя назва: "масло", "олія", "мастило"…
Проте найбільше недолугість "язика" впадає в очі, шемкотить у вуха при порівнянні пестливих суфіксів, наших різноманітних і милозвучних з їхніми одноманітними та шиплячими:
Мам-уся мам-аша
Тат-усь пап-аша
Дорог-енька
Дорог-енький дорог-уша
Дорог-еньке
15
Солов-ейко солов-ушка
Голів-онька голов-ушка
Дівчин-онька дев-ушка
Молод-ичка молод-ушка
Трав-ичка трав-ушка
Хат-инка изб-ушка
Колом-ийка част-ушка
Душ-енька д-ушка
Стар-енька стар-ушка
Баб-уся баб-ушка
Дід-усь дед-ушка
Жаб-ка ляг-ушка
Незалежно від роду, породи, живе, неживе – усе поспіль "аша", "уша", "ушка".
І апофеоз тамтешньої ніжності, лагідності "ушечка", "юшечка" ("дорог-уша", "дорог-ушеч-ка", "ляг-ушечка", хр-юшечка"). Особливо знущально звучить "дев-чушечка" (яку тварину мос-ковин, татарин називають "чушкою", сподіваємося, читачу відомо).
Подібно співвідносяться і пестливі імена в сусідських мовах.
Петр-ик Петр-уша
Павл-ик Павл-уша
Серг-ійко Серг-уша
Ів-анко Ван-юша
Окс-анка Кс-юша