Катер-инка Кат-юша
Над-ійка Над -юша
Мик-олка Никол-аша
С-ашко С-аша
Трохи більше розмаїття, однак усе-те ж шипіння: "аша", "уша", "юша", "ш-ш-ш-ша"…
Про "ніжність" сусідських ліричних пісень можна роман-фейлетон настрочити. У нас соловейко "тьохкає", "щебече" ("сміються, плачуть солов'ї, і б'ють піснями в груди"), у них "щелкает" ("соловей запел, защелкал"). Ну ніяк не можу уявити собі "щелкающего" соловейка, хіба що папугу, рахівницю в руках колгоспного бухгалтера. Так само не годен уявити "поднимающего трезвон" жайвора, скорше будильник чи звукову сигналізацію в сільській крамниці.
Авжеж, пісня не може бути набагато ліпшою від мови, якою вона створена.
Та перейдемо до обіцяної версії: "коли, хто й навіщо…". Побіжно вже висловлювався здогад, що творцями "русского язика" були носії мови русинської (української) – київські відуни (волхви). Відбувалося те дійство орієнтовно десь у другій половині першого тисячоліття нової ери під час переселення Великим київським князем племені кривичів із північних районів Білорусі, де й тепер є місто Кривичі, у Залісся (верхів'я Волги та Оки). Тоді ж на окраїни Европи ближче до Уральських гір відселені були племена в'ятичів і родимичів, зазначимо принагідно.
І якщо в'ятичів і родимичів переселяли з метою колонізації нових просторів, то з племенем кривичів не все було так однозначно. Себто і завдання колонізації не виключалось, однак превалювало в причинах перенаселення не воно. Підказка таїться в самій назві (ясно, що то не самоназва, хто сам себе назве "кривим"?) та у відсутності в нашій мові алогізмів. Звичаї відселенців не збігалися зі звичаями наших предків. "Срамословіє у них перед невістками і доньками своїми" – гласить літопис. – "Є вони ледачкуваті, нестримні в пияцтві та гульбищах". Вертаючись у сьогодення, бачимо, що тисячоліття істотно не поміняло сусідської вдачі. І сьогодні згадані риси в російському менталітеті домінуючі.
Тому, аби відгородити племена дреговичів, полочан, сіверян від згубного впливу кривичів, останнє переселяється у Залісся. Тоді ж йому створюється відрубна мова, що мала слугувати засобом відчуження від решти русинських племен, проте бути доста зрозумілою для засвоєння.
Складається враження, що відунам відомий був перебіг прийдешніх подій. Знали вони, що тодішні підданці русинів доскочать у майбутньому влади над своїми довговіковими володарями, будуть намагатися знищити їх духовно і фізично. ("Не дай, Боже, з Івана пана"). Знали, що багато нащадків русинів за століття неволі забудуть величну історію свого народу, погодяться з її кривицькими перебріхуваннями, засвоять пародійну мову своїх колишніх данників. Саме тому для полегшення запрограмованого прозріння засліплених нащадків у новостворену мову брагманами було внесено одразу стільки легкопізнаваних пародійних елементів.
Постає запитання: якщо відуни справді знали майбутнє, знали про біди, що їх мали принести нащадки кривичів нащадкам рідного народу, то чому вони разом з володарями київськими не вжили більш радикальних заходів? Чому не обрали варіанта знищення потенційних гнобителів свого етносу, як те зробили кривичі (московити) згодом стосовно північної гілки русинів (новогородців і псковичів)?
Важко сьогодні відповісти однозначно. Певно, найперше, відіграв свою роль гуманізм, добросердність нашого народу, наших володарів. Історики стверджують, що до прийняття християнства на Русі (Україні) смертна кара не практикувалася навіть до окремих злочинців, а тут ішлося про ціле плем'я. Цар Гатило свого часу пожалів Рим, Олег – Константинополь, Сагайдачний – Москву.
Та ще, мабуть, знали волхви, що майбутнім тристолітнім підданством мусимо спокутувати гріх відступництва від рідної віри.
Але час спокути скінчився. Ми звільнилися від державного, фізичного рабства Московії. Та багато з нас залишилося в рабстві духовному: в московській церкві, в московській мові, у вторинності та пародійності якої ми щойно переконалися.
Тож позбудемося змосковщення в душах своїх, молитвах своїх. "Бо коли молюсь я мовою чужою, то розум мій без плоду", – речуть біблейські віровчителі. "Пустопорожнім мозок мій стає, – додамо від себе, – коли я й мислю (чи мислю?) чужинською мовою".
Тому й бідуємо на найбагатших у світі чорноземах. Проте так більше бути не повинно і не буде.
Писана ця розвідка особою, котра особливим пієтетом до сусідньої мови не відзначається, – зауважите і будете праві.
Однак ось як оцінюють свою мову її носії – ультрапатріоти, представники здавна одержавленої московської церкви: «Соврємєнний жаргонно-опошлєнний русскій язик, которий дажє язиком-то нє назовьош, для целєй богослуженія іспользовать нєвозможно, потому что в ньом много зла…» «Аргументи і факти», №11, 1999.
Так тож "язик" сучасний, колись він красивим, милозвучним був! "Я помню чудное мгновенье", – пригадуєте? Як не пригадати відповідне до нашої "миті" – "мгно-вє-ні-є" (ох ці "ні", "є" – немає від них сховку). Наше односкладове з 4-х літер слово, на вимову якого справді мить тратиться, та їхнє 4-складове аж із 9-ти літер! Тут і в 3 миті не вкладешся, а яке "солодкоголосе, високопоетичне, легковимовне" словосполучення з 3-х приголосних "мгн"… У нас ще "миг" є! – хтось відтіля вискочить. І в нас той синонім є, від нас до вас забрів.
Власне, дивуватися недолугості сусідського "язика" особливо не доводиться. Спільнота, що відмовилася від сакрального наймення, притаманного лише людині засобу спілкування "мови", назвавши натомість той засіб "язиком" (а язики мають і представники тваринного світу: ссавці, птахи, плазуни, навіть комахи деякі), свідомо чи несвідомо принизила, десакралізувала свою мову. Від інтуїтивного, а мо', й осмисленого розуміння того приниження, і незатухаючі заклинання про "ве-лич-і-є та могуще-ст-во"…
Хоча навіть посередніх здібностей автори тамтешніх бандитських телесеріалів починають розуміти реальний стан свого "язика" і намагаються вивільнити його від доважок, доліпок, дотулень. Внаслідок чого отримують першоджерельні українські терміни. "А она "заяву" ("заяв-лє-ніє", сиріч) написала"? – питає один міліціонер у іншого.
А велика література, створена сусідською мовою (про що ми вже згадували тут), хіба не "до-каз" (наш чіткий лаконічний із 5-ти літер термін) "величі та могуті"? Перепрошую, "доказ-а-тель-с-тво" (14-літерне неоковирне одоробало, злампічене механічним дотуленням до нашого "доказу" абсолютно зайвого, непотрібного апендикса-доліпка – 9-літерного "атєльства").
Ні, вельмишановні! То лише потверджа талантів, величі, а то й геніальності творців тієї літератури. Здебільшого перекинчиків, відступників, представників інших етносів, що "прімкнулі" до "язика масковскава" під пресом денаціоналізації, в силу слабкості власного національного стрижня, заради "лакомства неситого"… Микола Гоголь, Анна Ахматова, Володимир Короленко, Володимир Маяковський, Іван Тургєнєв, Сергій Аксаков, Олександр Блок, Осип Мандельштам, Борис Пастернак, Михайло Зощенко, Ісаак Бабель, Белла Ахмадуліна, Чингіз Айтматов, Булат Окуджава, Едуард Лімонов, Євген Євтушенко і так далі є…
Точніше, так було. Бо той же Ч. Айтматов демонстративно відійшов від імперської літератури, чого не скажеш про Є.Євтушенка, Е.Лімонова (Савенка). Ці перекотипільці із ще більшим завзяттям закусили вудила, впряглися у московську шлею. Далися взнаки кількасотлітня імперська "розкрутка" "язика", паралельно з тотальним нищенням, потоптом, забороною мов народів "возз'єднаних", підбитих, загарбаних…
Власне, хіба тільки мов? Планомірно, системно нищилися і самі народи, носії тих мов. Найбільше, найретельніше найнебезпечніший для існування імперії народ український. Але то окрема на багато томів і не для одного автора тема.
Карб (жартівливий)
Чому ти вважаєш, що досконалість мови короткістю термінів можна обчисляти? Чому наш "доказ" досконаліший від москвинського "доказ- (а-тє-ль-с-т-ва) "? – начебто щиро допитувалася начебто недурна знайома з начебто вищою гуманітарною освітою.
Хіба мав доводити кобіті, що коротке, стисліше, вужче – краще від довгого, одоробистого, коли вона знає, що довше, товстіше в окремих випадках таки ліпше…
За матеріалами брошури мав я доповідь на науково-практичній конференції "Буття українців" 21.05.05 (Київ, Український дім). Доповідь, окрім матеріалів конференції, увійшла до другого доповненого видання "Синів РА з берегів ДніпРА" (Львів: Панорама) та була передрукована кількома столичними, обласними часописами. Публікація в "Літературній Україні" викликала "нє-годо-вані-є" деяких удаваних москвинів, українців. Україногенні читачі звикле відмовчалися. Щоправда, до честі головного редактора Петра Перебийноса, мені були надані шпальти для відповіді опонентам.