У місті дівчата не приваблювали його так сильно. Вони не подобались йому, коли він бачив їх у грецькій кав’ярні, де продавали морозиво. Але насправді він їх не потребував. З ними все було надто заплутано. Йшлося про щось інше. Він начебто й хотів мати дівчину, але не мав бажання докладати для цього зусиль. Непогано було б із кимось зустрічатись, але неохота було тратити на це час. Неохота встрявати в інтриги й махінації. Неохота за кимось упадати. Неохота далі брехати. Воно того не варте. Не треба йому ніяких наслідків.
Досить з нього наслідків. Та й, крім того, не так йому вже та дівчина й потрібна. Служба у війську навчила його цьому. Вдавати, наче ти мусиш мати дівчину — нормально. Майже всі так роблять. Але це неправда. Дівчини тобі не треба. Смішно. Спочатку хтось хвалився, що дівчата для нього порожнє місце, що він ніколи про них не думає, що вони не можуть його зачепити. Потім інший хизувався, що жити не може без дівчат, що весь час мусить когось мати, що спати без них не може.
Брехня то все. І те, і друге — брехня. Тобі не треба дівчини, якщо ти про неї не думаєш. Його навчила цьому служба у війську. Рано чи пізно ти все одно її матимеш. Коли дозрієш до неї, то неодмінно матимеш. І не треба про неї думати. Рано чи пізно вона сама прийде. Його навчила цьому служба у війську.
Тепер він би не проти мати дівчину, якби вона сама до нього прийшла і не хотіла ні про що балакати. Але тут, удома, все надто складно. Він знав, що ніколи не зможе знову через усе це пройти. Воно того не варте. А ось француженки й німкені не такі. Вони не теревенять, треба чи не треба. З ними довго не поговориш, та й у цьому не було потреби. Все було просто, вони — твої подружки, от і все. Він згадав про Францію, а тоді задумався про Німеччину. Взагалі, Німеччина йому більше подобалась. Йому не хотілося звідти їхати. Не хотілося повертатись додому. Але ж він має свій дім. Він сидів на ґанку.
Йому подобалися дівчата, які йшли по той бік вулиці. Подобалося дивитися на них — значно більше, ніж на француженок чи німкень. Але він жив в іншому світі, ніж вони. Добре було б мати якусь із них. Але воно того не варте. Вони так гарно виглядають. Як на малюнку. Збудливо. Але він не має охоти з ними балакати. Не так йому вже та дівчина треба. Втім, йому подобалось на них усіх дивитись. Воно того не варте. Не тепер, коли все знову більш-менш налагодилось.
Він сидів на ґанку й читав книжку про війну. Історичну книжку, про всі сутички, в яких він побував. У житті не читав нічого цікавішого. Якби ще мап було більше. Він уже уявляв, як читатиме всі ті чудові історії, що їх понадруковують із гарними детальними мапами. Нарешті він по-справжньому дізнався, що таке війна. Добрий він був вояк. То було дуже важливо.
Якось уранці, десь через місяць, відколи він повернувся додому, мати зайшла до спальні й сіла на ліжку. Розгладила фартуха.
— Я вчора говорила з батьком, Гаролде, — сказала вона. — Він дозволяє тобі ввечері брати автомобіль.
— Га? — Кребс ще не зовсім прокинувся. — Брати автомобіль? Та невже?
— Ага. Твій батько вже давно думав, що треба дозволити тобі брати автомобіль увечері, але ми тільки вчора про це поговорили.
— Твоя ідея, правда? — мовив Кребс.
— Ні. Це батько почав розмову.
— Та невже? Це точно твоя ідея була, — Кребс сів у ліжку.
— Спустишся на сніданок, Гаролде? — запитала мати.
— Одягнусь і прийду, — відповів Кребс.
Мати вийшла з кімнати — поки він умивався, голився й одягався до сніданку, то чув, як вона щось смажить унизу. Коли він снідав, сестра принесла пошту.
— Привіт, Гаррі, — сказала вона. — Ну ти й сплюх. Нащо ти взагалі вилазиш із ліжка?
Кребс глянув на неї. Він любив її. Найкраща сестричка на світі.
— Газету маєш? — запитав він.
Вона простягнула йому «Канзас-Сіті стар», він зняв коричневу обгортку й розгорнув газету на сторінці зі спортивними новинами. Приставив газету до карафки з водою, притиснувши її мискою з вівсянкою, щоб і їсти, і читати.