— Зачекай, спустимося разом.
— Ні — ти їдь перший. Люблю дивитись, як ти летиш по схилом.
Нік Адамс проїхав повз Джорджа — його широка спина й білява голова досі були запорошені снігом, — а потім лижі ковзнули по краю і він пірнув униз крізь посвист кришталевого білого пуху, то підлітаючи, то падаючи, вгору і вниз нерівним крутим схилом. Він тримався лівого боку, а в кінці, наближаючись до паркану, міцно стиснувши коліна й крутнувшись усім корпусом, наче закручував гвинт, різко розвернув лижі праворуч, здійнявши сніжну хмару, і поступово зупинився, проїхавшись уздовж схилу й дротяної загорожі.
Він глянув угору. Джордж виконував поворот «телемарк»: одну ногу, зігнувши, виставив уперед, другу відставив назад; його палиці звисали, наче тонкі ніжки якоїсь комахи, — торкаючись поверхні, вони щоразу здіймали хмаринки снігу; урешті-решт, зігнувшись, виставивши одну ногу вперед, другу — назад, відхилившись убік усім тілом, він закінчив елегантний бездоганний поворот, огорнутий сніжною хмарою, вималювавши криву блискучими наконечниками палиць.
— Не зробив «христіанію», бо сніг дуже глибокий, — сказав Джордж. — А ти молодець.
— Мені моя нога не дасть зробити «телемарк», — відповів Нік.
Нік пригнув до землі дротяну загорожу, і Джордж проїхав поверх неї. Нік спустився слідом за ним до дороги. Зігнувши коліна, вони їхали стежкою через сосновий ліс. Дорога перетворилась на відшліфований лід, поцяткований помаранчевими й коричнево-жовтуватими плямами, що їх полишали коні, які тягнули колоди з лісу. Лижники трималися засніженої смуги на узбіччі. Дорога різко пірнала вниз до потічка, а потім круто здіймалась догори. За деревами вони розгледіли довгу пошарпану приземкувату будівлю. З-за гілок вона здавалася вицвіложовтою. Зблизька віконні рами виявилися пофарбованими на зелене. Фарба лущилась. Нік відстебнув лижною палицею кріплення і скинув лижі.
— Краще я їх понесу, — мовив він.
Він видерся крутою стежкою, закинувши лижі на плечі, встромляючи носаки черевиків у скрижанілу снігову кірку. Чув, як Джордж дихає і стромляє у сніг носаки своїх черевиків позаду нього. Вони сперли лижі до стіни готелю, струсили сніг зі штанів один одному, потупали ногами, щоб збити сніг з черевиків, і зайшли всередину.
Там було мало що видно. У кутку кімнати палили кахляну піч. Низька стеля. Гладенькі лавки за темними, поплямованими вином столами уздовж стін. Біля печі з люльками й карафкою мутного молодого вина сиділо двійко швейцарців. Хлопці скинули куртки й сіли біля стіни по той бік від печі. Голос, який співав у сусідній кімнаті, замовк — звідти вийшла дівчина у блакитному фартушку й запитала, що їм принести випити.
— Пляшку сіонського, — попросив Нік. — Що скажеш, Джордже?
— Хай буде, — відповів Джордж. — Ти ліпше розумієшся на вині, ніж я. Мені всяке підходить.
Дівчина вийшла.
— Нема нічого кращого за лижі, еге ж? — запитав Нік. — Коли тільки починаєш довгий спуск.
— Ага, — підтакнув Джордж. — Таке словами не опишеш.
Дівчина принесла вино — вони довго морочилися з корком. Нарешті Нік його витягнув. Дівчина вийшла — їм було чути, як вона співає по-німецьки в сусідній кімнаті.
— Корок трохи покришився на дно — ну нічого, — сказав Нік. — Цікаво, чи є в них якась випічка.
— Зараз запитаємо.
Увійшла дівчина, Нік помітив, що її фартух прикриває вже добряче кругленький живіт. Як я цього відразу не зауважив, подумав він.
— Що ви таке співали? — запитав він її.
— Оперу, німецьку оперу, — вона явно не збиралась заглиблюватись у цю тему. — Якщо хочете, можу принести яблучного струдля.
— Не дуже приязна, еге ж? — мовив Джордж.
— Ну, вона нас не знає і, певно, подумала, що ми дражнитимемо її через той спів. Вона, мабуть, звідти, де говорять німецькою, і тут почувається не у своїй тарілці, а скоро ще й дитина народиться, вона незаміжня, і тому їй ніяково.
— А з чого ти взяв, що вона незаміжня?
— Обручки нема. Та тут ні одна заміж не вийде, поки їй живота не зроблять.
Відчинилися двері, всередину ввалився гурт лісорубів, вони дихали парою і тупали черевиками, щоб струсити сніг. Офіціантка принесла їм три літри молодого вина — лісоруби посідали за два столи, курили й мовчали, поскидавши капелюхи і спершись хто до стіни, хто на стіл. Надворі час від часу різко теленькали дзвіночки — то мотали головами коні, які тягнули дерев’яні сани.
Джордж із Ніком почувалися щасливими. Їм подобалося бути в товаристві один одного. Вони знали, що попереду на них чекає зворотний шлях додому.