Він узяв окунів і позачіпляв їх за хвости на гачки. На кожній вудці було по два гачки на жилці. Марджорі відпливла в човні від берега, тримаючи зубами волосінь й озираючись на Ніка, який стояв на березі й тримав вудку так, що котушка розмотувала волосінь.
— Досить, — гукнув він.
— Відпускати? — крикнула у відповідь Марджорі, тримаючи жилку рукою.
— Відпускай!
Марджорі кинула волосінь за борт і спостерігала, як наживка тоне у воді. Вона повеслувала назад і зробила те саме з другою жилкою. Нік поклав на кінці вудок по важкому бруску дерева й розмістив їх під кутом, підперши камінням. Він змотав зайву волосінь, міцно натягнувши жилку між берегом і піщаним дном каналу, і закріпив дзвоника. Коли форель, годуючись на дні, схопить приманку, то метнеться вбік, потягнувши за собою волосінь, а та сіпне котушку — і дзвоник зателенькає.
Марджорі відпливла трохи вбік, щоб не зачепити жилки. Вона налягала на весла, і човен швидко вискочив на берег. За ним пішли брижі. Марджорі вибралася з човна, і Нік витягнув його далеко на пісок.
— Що з тобою, Ніку? — запитала Марджорі.
— Не знаю, — відповів Нік, збираючи галузки для вогнища.
Вони розклали вогонь із цурпалків, які валялися на березі. Марджорі пішла до човна й принесла звідти ковдру. Вечірній вітерець відносив дим у керунку мису, тож Марджорі розстелила ковдру між вогнищем і озером.
Марджорі сіла на ковдру спиною до вогню й чекала на Ніка. Він підійшов і сів на ковдру коло неї. Позаду них простягався підлісок, попереду — затока з гирлом Гортонс-Крік. Ще виднілося. Відблиски від вогню сягали аж до води. Вони бачили дві металеві вудки, які схилилися над темною водою. На котушках відблискував вогонь. Марджорі витягнула з кошика вечерю.
— Я не хочу їсти, — сказав Нік.
— Та хоч трохи.
— Ну добре.
Вони їли мовчки, спостерігаючи за двома вудками і зблисками полум’я на воді.
— Сьогодні буде місяць, — озвався Нік.
Він дивився на пагорби по той бік затоки, які щораз гостріше виступали на тлі неба. Він знав, що з-за пагорбів от‑от вирине місяць.
— Я знаю, — усміхнувшись, відповіла Марджорі.
— Все ти знаєш, — відказав Нік.
— Ой, Ніку, перестань! Не будь таким, ну будь ласка!
— Не можу, — мовив Нік. — Це ж правда. Ти все знаєш. І в тому весь клопіт. Ти ж і сама це знаєш.
Марджорі нічого не відповіла.
— Це я всього тебе навчив. І ти це теж знаєш. А чого ти, до речі, не знаєш, га?
— Замовкни, — сказала Марджорі. — Ось і місяць.
Вони сиділи на ковдрі, не торкаючись одне одного, і дивилися, як сходить місяць.
— Нащо ти говориш дурниці? — запитала Марджорі. — Що з тобою таке?
— Не знаю.
— Ясно, що знаєш.
— Ні, не знаю.
— Ну ж бо, кажи вже.
Нік не зводив очей з місяця, який виринав над пагорбами.
— Нудно стало.
Він боявся дивитися на Марджорі. А тоді глянув. Вона сиділа, обернувшись до нього спиною. Він дивився їй у спину.
— Нудно стало. Нудно.
Вона мовчала. Він продовжував.
— Я відчуваю, що в мене всередині нічого не лишилось — повна пустота. Не знаю, Мардж. Не знаю, що сказати.
Він дивився їй у спину.
— А кохати теж нудно? — запитала Марджорі.
— Нудно, — відповів Нік.
Марджорі встала. Нік сидів, обхопивши голову руками.
— Я візьму човна, — гукнула Марджорі. — А ти можеш вернутись назад через мис.
— Добре, — сказав Нік. — Я зіштовхну тобі човна у воду.
— Не треба, — відповіла вона.
Марджорі погойдувалася у човні на воді, де виблискувала місячна доріжка. Нік вернувся й ліг долілиць на ковдру біля вогню. Він чув, як по воді плескають весла.
Він довго так лежав. Лежав і тоді, коли почув, як з лісу на галявину вийшов Білл. Він чув, як Білл підійшов до вогню. Білл теж його не чіпав.
— Ну як вона? — запитав Білл.
— Нічого, — сказав Нік, лежачи долілиць на ковдрі.
— Скандал був?
— Не було.
— А ти як?
— Ой, дай спокій, Білле! Дай мені спокійно полежати.
Білл взяв із кошика бутерброд і пішов подивитись, як там вудки.
Збірка «Чоловіки без жінок» (1927 р.)
Непереможений
Мануель Ґарсіа піднявся сходами до контори дона Міґеля Ретани. Поставив валізу на підлогу й постукав у двері. Тиша. Стоячи на коридорі, Мануель відчував, що в кімнаті хтось є. Відчував через двері.