— Скільки дасте? — запитав Мануель.
Його не покидала думка про те, аби відмовитися. Але в душі він знав, що не зможе цього зробити.
— Двісті п’ятдесят песет, — відповів Ретана.
Він хотів сказати «п’ятсот», та коли розтулив рота, мимоволі вирвалось «двісті п’ятдесят».
— Вільяльті ви платите сім тисяч, — зауважив Мануель.
— Ти не Вільяльта, — відповів Ретана.
— Я знаю, — сказав Мануель.
— Він збирає публіку, Маноло, — пояснив Ретана.
— Не сумніваюсь, — відповів Мануель.
Він підвівся.
— Дайте мені триста, Ретано.
— Добре, — погодився Ретана. Він витягнув з шухляди аркуш паперу.
— Дасте п’ятдесят зараз? — запитав Мануель.
— Гаразд, — відповів Ретана.
Він вийняв із гаманця п’ятдесят песет однією банкнотою і, розпростерши, поклав на столі.
Мануель узяв гроші й поклав собі до кишені.
— А хто там у квадрильї? — поцікавився він.
— Хлопці, яких я завжди ставлю на вечір, — відповів Ретана. — Непогані.
— А пікадори? — запитав Мануель.
— Такі собі, — визнав Ретана.
— Мені потрібен бодай один хороший, — сказав Мануель.
— То найми собі, — мовив Ретана. — Знайди і найми.
— За такі гроші я нікого не знайду, — зауважив Мануель. — Як я можу найняти собі квадрилью за шістдесят дуро?
Ретана мовчки глянув на Мануеля з того боку великого стола.
— Ви ж знаєте, що мені потрібний хоча б один хороший пікадор, — наполягав Мануель.
Ретана далі мовчав, здалеку розглядаючи Мануеля.
— Так не робиться, — сказав Мануель.
Ретана міряв його поглядом, відхилившись на спинку крісла, — розглядав так, наче сидів далеко від нього.
— У мене є свої пікадори, — сказав він.
— Ага, — відповів Мануель. — Знаю я ваших пікадорів.
Ретана не усміхнувся. Мануель зрозумів, що розмову закінчено.
— Я хочу рівних шансів, ото й усе, — пояснив Мануель. — Коли виходиш на арену, хочеться приборкати бика. А для цього потрібен всього один хороший пікадор.
Він говорив до чоловіка, який більше його не слухав.
— Хочеш когось іншого, — сказав Ретана, — то найми собі. На арені працюватиме наша квадрилья. Можеш привести скільки завгодно своїх пікадорів. Клоунада закінчиться о пів на одинадцяту.
— Добре, — відповів Мануель. — Якщо ви так кажете, то хай буде.
— Кажу, — повторив Ретана.
— Тоді до завтра, — промовив Мануель.
— До завтра, — відповів Ретана.
Мануель узяв валізу й вийшов.
— Двері зачини, — гукнув Ретана.
Мануель обернувся. Ретана сидів, схилившись над якимись паперами. Мануель потягнув до себе двері, поки не клацнув замок.
Він спустився сходами і вийшов на гарячу, залиту сонцем вулицю. Надворі стояла немилосердна спека, сонячні промені відбивалися від білих будинків й боляче жалили очі. Він рушив затіненим боком крутої вулички у бік майдану Пуерта-дель-Соль. Затінок здавався чистим і прохолодним, як гірський струмок. На перехресті на нього зненацька хвилею накотилась спека. Серед перехожих Мануель не побачив жодного знайомого обличчя.
Перед самим Пуерта-дель-Соль він звернув до кав’ярні.
Усередині було тихо. За столиками вздовж стіни сиділо кілька чоловіків. За одним із них четверо грали в карти. Майже всі сиділи, спершись об стіну, і курили; на столиках перед ними стояли порожні чарки й горнятка з-під кави. Мануель перейшов через довгу залу до кімнатки у глибині. За столиком у кутку спав якийсь чолов’яга. Мануель сів за сусідній столик.
Прийшов кельнер і зупинився біля Мануеля.
— Ви не бачили Суріто? — запитав його Мануель.
— Заходив перед обідом, — відповів кельнер. — І прийде знову не раніше п’ятої.
— Принесіть мені каву з молоком і чарку коньяку, — попросив Мануель.
Кельнер повернувся з тацею, на якій стояла велика склянка для кави і чарка. У лівій руці тримав пляшку коньяку. Він поставив тацю на стіл — хлопчик, який прийшов слідом за кельнером, налив у склянку кави й молока із блискучих кавника й молочника з довгими ручками.
Мануель скинув капелюха, і кельнер помітив на його голові пришпилену до маківки косичку. Наливаючи коньяк у чарку біля склянки з кавою, він підморгнув хлопчикові. Той зацікавлено глянув на бліде обличчя Мануеля.
— Будете тут виступати? — запитав кельнер, закорковуючи пляшку.
— Буду, — відповів Мануель. — Завтра.
Кельнер далі стояв коло столика, притискаючи пляшку до стегна.
— Під час клоунади? — запитав він.