Хлопчик присоромлено відвів очі убік.
— Ні, в основній програмі.
— А я думав, що виступатимуть Чавес з Ернандесом, — зауважив кельнер.
— Ні. Буду я і ще один.
— Хто саме? Чавес чи Ернандес?
— По-моєму, Ернандес.
— А з Чавесом що сталося?
— Він поранений.
— Хто вам таке сказав?
— Ретана.
— Гей, Луї! — крикнув кельнер у сусідню залу. — Чавес поранений!
Мануель зняв обгортки з кубиків цукру й кинув їх у каву. Розмішав і випив усю до останньої краплі — солодка й гаряча, вона зігріла його порожній шлунок. Потім вихилив чарку коньяку.
— Ще одну, будь ласка, — сказав кельнерові.
Той відкоркував пляшку і налив повну чарку, аж вихлюпнулося на блюдце. До столика підійшов ще один кельнер. Хлопчик, який наливав каву, пішов геть.
— Чавес сильно поранений? — запитав Мануеля другий кельнер.
— Не знаю, — відповів Мануель. — Ретана не сказав.
— Бо йому наплювати, — мовив високий кельнер. Мануель його раніше не бачив. Мабуть, щойно підійшов.
— Тут так заведено: як працюєш на Ретану, то й горя не знаєш, — сказав високий кельнер. — А як ні, то ліпше йди і відразу пусти собі кулю в лоба.
— Правду кажеш, — докинув другий кельнер, який підійшов пізніше. — Так воно і є.
— А хіба не так? — запитав високий кельнер. — Я добре знаю, що то за один.
— Подумай тільки, що він зробив з Вільяльти, — сказав перший кельнер.
— І не тільки з нього, — додав високий. — А з Марсьяла Лаланду? А з Насьйоналя?
— І не кажи, — погодився коротун.
Мануель глянув на тих двох, що стояли й балакали біля його столика. Він уже випив другу чарку коньяку. Вони про нього забули. Він їх не цікавив.
— Ви бачили те стадо верблюдів? — не вгавав високий кельнер. — А того Насьйоналя-другого?
— Я бачив його минулої неділі, — сказав перший.
— Справжня жирафа, — докинув коротун.
— А що я вам казав? — промовив високий кельнер. — І то все хлопаки Ретани.
— А налийте мені ще одну чарку, — втрутився Мануель. Поки кельнери теревенили, він вилив коньяк, який вихлюпнувся у блюдце, назад до чарки й уже випив.
Кельнер, який підійшов до нього першим, машинально наповнив його чарку, і всі троє, балакаючи, вийшли з кімнати.
Чоловік у дальному кутку досі спав, тихенько похропуючи, — головою він сперся на стіну.
Мануель випив свій коньяк. Тепер і його почало хилити на сон. У таку спеку надвір не хотілося виходити. А більше не було що робити. Йому кортіло побачитися із Суріто. Поки той прийде, можна й подрімати. Він заштовхав ногою валізу під стіл, щоб ніхто не поцупив. Чи, може, ліпше поставити її під кріслом біля стіни? Він нахилився і посунув валізу вперед. А тоді сперся головою на стіл і задрімав.
Коли він прокинувся, за столиком навпроти нього хтось сидів. Кремезний чолов’яга з важким, брунатним, як в індуса, лицем. Він уже довгенько там сидів. Відмахнувся від кельнера й читав газету, раз по раз зиркаючи на Мануеля, який спав, поклавши голову на стіл.
Чолов’яга старанно читав газету, ворушачи губами за кожним словом. А втомлюючись, переводив погляд на Мануеля. Сидів він, втиснувшись у крісло й насунувши на лоба чорного крислатого капелюха.
Мануель випростав спину і глянув на нього.
— Здоров, Суріто, — сказав він.
— Здоров, хлопче, — відповів здоровань.
— Я трохи задрімав, — Мануель потер кулаком чоло.
— Та я бачу.
— Як життя?
— Непогано. А ти як?
— Так собі.
Обоє замовкли. Пікадор Суріто розглядав бліде обличчя Мануеля. А той спостерігав, як величезні руки пікадора згортають газету і ховають її до кишені.
— Я хочу попросити тебе про одну послугу, Маносе, — озвався Мануель.
Суріто мав прізвисько Маносдурос[28]. Щоразу, як він його чув, згадував про свої кремезні руки. Він зніяковіло поклав їх перед собою на стіл.
— Вип’ємо? — запропонував.
— Давай, — кивнув Мануель.
Кельнер прийшов, пішов і знову повернувся. Виходячи, обернувся і ще раз зиркнув на двох чоловіків за столиком.
— То в чому річ, Маноло? — Суріто поставив чарку на стіл.
— Допоможеш мені завтра ввечері приборкати двох биків? — запитав Мануель, дивлячись на Суріто, який сидів навпроти нього.
— Ні, — відповів Суріто. — Я більше не працюю.
Мануель опустив погляд на свою чарку. Він так і думав, що почує таку відповідь, — от і почув. На тобі, дочекався.
— Вибач, Маноло, але я більше не виступаю, — сказав Суріто, розглядаючи свої руки.