Мені було не по собі, аж трусило, нас з усіх боків затиснув натовп, який посунув униз, до таблиці, де мали написати, скільки дають за Керкуббіна. Коли я спостерігав за перегонами, то забув, скільки мій старий поставив на Керкуббіна, чесно, так страшно мені хотілось, щоб виграв Ксар. Але тепер, коли все скінчилось, приємно було, що ми виграли.
— Гарні перегони були, правда, тату? — запитав я.
Він глянув на мене якось дивно, зсунувши капелюха на потилицю.
— Джордж Ґарднер умілий жокей, нема що казати, — відповів він. — Добрим майстром треба бути, щоб не дати такому коню, як Ксар, виграти.
Ясне діло, що я з самого початку знав: тут щось не так. Але коли мій старий отак прямо це сказав, радість моя тут же випарувалась і я її більше так і не відчув, навіть коли на таблиці вивісили числа, коли пролунав дзвінок, що починають виплати, і коли ми побачили, що за Керкуббіна дають 67,50 до 10. Всі навколо зітхали: «Бідолашний Ксар! Бідолашний Ксар!».
А я подумав, якби ж я був жокеєм і їхав би на ньому замість того сучого сина. Дивно було називати отак подумки Джорджа Ґарднера сучим сином, бо він завжди мені подобався, та й, крім того, він сказав нам, хто виграє, але все одно він сучий син.
Мій старий заробив на тих перегонах мішок грошей і відтоді частіше їздив у Париж. Якщо забіг відбувався у Трамбле, товариші, вертаючись до Мезона, висаджували його в місті, і ми з ним сиділи перед «Кафе де ля Пе» й спостерігали за перехожими. Дивно було там сидіти. Мимо пропливає потік людей, то ті, то інші підходять і хочуть щось тобі продати, та я дуже любив сидіти отак зі своїм старим. Часом бувало дуже весело. До нас підходили хлопці, які торгували кумедними кроликами, що стрибали, якщо натиснути на гумову кульку; вони підходили до нас, і мій старий з ними жартував. Він говорив по-французьки майже так само, як по-англійськи, і всі ті хлопці його знали, бо жокея здалеку видно, до того ж ми завжди сиділи за тим же столиком, і вони вже звикли нас там бачити. Підходили хлопчаки, які продавали газети зі шлюбними оголошеннями, і дівчатка, які торгували гумовими яйцями, — натиснеш на таке, і звідти вистрибує півник, — а ще один старигань, схожий на хробака, який продавав листівки з Парижа, показував їх усім навколо, але ніхто, ясне діло, їх не купляв, тоді він вертався й показував, що там на споді, а там лежали всілякі непристойні листівки, і тоді люди нишпорили серед них і купували кілька.
Ох, скільки там різних диваків бувало. Дівчата походжали, видивляючись, чи не пригостить їх хтось вечерею, вони говорили з моїм старим, він жартував із ними по-французьки, вони гладили мене по голові і йшли собі далі. Якось за сусіднім столиком сиділа американка з донькою, вони їли морозиво, я не зводив погляду з дівчинки, така вона була гарна, і усміхнувся їй, а вона мені, але нічого з того не вийшло, хоч я й кожного дня видивлявся за нею і її мамою, і вже придумав, що скажу їй, і міркував, чи дозволить мама, щоб я взяв її з собою до Отейля чи Трамбле, але більше їх так і не бачив. Та й усе одно, нічого доброго з того, мабуть, не вийшло б, тому що, пригадую, тоді мені здавалось, що найкраще заговорити з нею так:
— Вибачте, ви не будете проти, якщо я скажу вам, хто сьогодні виграє в Енґієні?
І, зрештою, вона б подумала, що я хочу продати їй те, що знаю, а не просто назвати переможця.
Отак ми сиділи в «Кафе де ля Пе», мій старий і я, і кельнер крутився коло нас, як коло своїх, бо мій старий пив віскі, а воно коштувало п’ять франків, і це обіцяло йому добрі чайові, коли підрахують блюдця. Я ще ніколи не бачив, щоб мій старий стільки пив, але тепер він взагалі не їздив і, крім того, запевняв, що віскі допомагає йому скинути вагу. Але я помітив, що, хай там як, а він усе одно набирав. Він покинув свою стару ватагу з Мезона і, помоєму, любив просто сидіти на бульварі разом зі мною. Але ставки робив кожного дня. Як програвав, то вішав носа після останнього забігу, але як тільки ми добиралися до свого столика й він вихиляв першу чарчину віскі, життя знову налагоджувалося.