Мій старий уже був мертвий, коли його принесли, і коли лікар слухав його серце якоюсь штукою, яку вставив собі до вух, я почув на іподромі постріл — Ґілфорда застрелили. Коли мого старого занесли на ношах до палати, я ліг біля нього, вхопився за ноші і плакав, плакав, а він був такий блідий і змарнілий, такий мертвий, а я не міг прогнати від себе думку про те, що коли вже мій старий помер, може, у Ґілфорда не треба було стріляти. Його нога ще б, може, зажила. Не знаю. Я так любив свого старого.
Тоді прийшли якісь хлопці, один із них поплескав мене по спині, вони підійшли й подивилися на мого старого, а тоді стягнули з ліжка простирадло й накрили його; той другий сказав французькою телефоном, щоб прислали швидку і забрали його до Мезона. А я ніяк не міг перестати плакати, аж заходився від плачу; прийшов Джордж Ґарднер, сів коло мене на підлозі, обійняв мене і промовив:
— Ну-ну, Джо, хлопче. Вставай, ідемо надвір, почекаємо швидку.
Ми з Джорджем вийшли до воріт, я намагався перестати ридати, а Джордж витирав мені лице хустинкою, ми відійшли трохи вбік, коли натовп почав сунути з воріт, і поки ми чекали, коли всі люди вийдуть, біля нас зупинилися якісь хлопці, один із них перераховував квитки і сказав:
— Що ж, Батлер дістав-таки по заслузі.
А другий відповів:
— Хай той крутій котиться під три чорти. Знав, на що йде.
— Ага, і не кажи, — мовив перший і розірвав навпіл жменю квитків.
Джордж Ґарднер зиркнув на мене, чи я чув, — а я все добре почув, — і сказав:
— Не слухай тих йолопів, Джо. Таких, як твій старий, ще пошукати треба.
Не знаю, їй-богу. По-моєму, коли вони вже за когось візьмуться, то живого місця на ньому не лишать.
Зі збірки «За нашого часу» (1925 р.)
Дуже коротке оповідання
Одного задушливого вечора в Падуї вони винесли його на дах, звідки було видно дахи міських будинків. У небі літали стрижі. За якийсь час стемніло й засвітилися прожектори. Всі пішли вниз, прихопивши з собою пляшки. Вони з Луз чули їхні голоси внизу на балконі. Луз сіла на ліжко. Того задушливого вечора від неї віяло свіжістю і прохолодою.
Луз третій місяць залишалась на нічну зміну. Вони нічого не мали проти. Луз готувала його до операції; вони ще жартували тоді про хворих і медсестер. Засинаючи під дією наркозу, він тримався щодуху, аби не наговорити зайвого, коли тягнутиме до безглуздої балаканини.
Навчившись ходити на милицях, він сам розносив усім термометри, щоб Луз не вставала з ліжка. Хворих було мало, і вони про все знали. Луз усім подобалась. Дибаючи назад коридором, він уявляв Луз у своєму ліжку.
Перш ніж вертатися на фронт, вони пішли в Duomo[20] помолитися. Там було тьмяно й тихо, молилися якісь люди. Вони хотіли одружитися, але для оголошення було замало часу і, крім того, ні він, ні вона не мали свідоцтв про народження. Вони почувалися чоловіком і дружиною, але їм хотілось, щоб усі про це знали, щоб вони не втратили цього відчуття.
Луз часто писала йому, але він отримав її листи щойно після перемир’я. П’ятнадцять листів прийшли на фронт одним оберемком, він розклав їх за датами й перечитав усі від першого до останнього. У кожному йшлося про шпиталь, про те, як сильно вона його кохає, як їй нестерпно без нього і як жахливо вона сумує за ним уночі.
Вони зійшлись на тому, що після припинення вогню він поїде додому і знайде роботу, щоб вони могли одружитись. Луз вернеться тільки тоді, коли він знайде хорошу роботу і приїде до Нью-Йорка її зустріти. Без слів було зрозуміло, що він не пиячитиме і не зустрічатиметься у Штатах зі своїми друзями чи з кимось іще. Знайде роботу й одружиться, і все. У потязі з Падуї до Мілана вони посварилися через те, що вона не хотіла відразу вертатися додому. На вокзалі в Мілані поцілувалися на прощання, але так і не помирились. Йому було не по собі, що вони так попрощалися.