Одначе мене дивує не тільки це. Коли я повертаюсь додому, мені телефонує секретарка з Білого дому: місіс Мартінеллі чекає на мене о тринадцятій годині в китайському ресторані. І не встигаю я сказати «так» або «ні», як секретарка кладе трубку.
Ця невимушеність, з якою Аніта призначила мені в такий спосіб побачення, розчулює мене, і я вирішую піти до ресторану. Навіть починаю шкодувати, що в суботу так грубо розмовляв з нею по телефону.
Колись ми з Анітою частенько ходили по «Йєнчінг-Паласу», та потім там стали майже постійно обідати китайці, які приїздять з Пекіна, і Аніта — а вона страждає на підозру, що за нею шпигують, — почала тягати мене до містера Твана. Цей, крім своєї гарної кухні, має ще одну перевагу: він щоразу пропонує нам на перше щось дуже смачне. І ось я застаю тут вишукано вбрану Аніту, що поважно сидить на червоному оксамитовому стільці; чоло її освітлює розмальований золотавими смужками ліхтарик. Я вибачаюся за спізнення, сідаю біля неї і починаю хвалити її шати. Але марно. Не знаю, хто це сказав, нібито комплімент завжди викликає зніяковіння у чоловіка й ніколи — в жінки. Аніта мовчки дивиться на мене своїми зеленими очима.
Невдовзі приходить узяти замовлення місіс Тван. Вона в чорній шовковій сукні з розрізом унизу, в якому видно литку її правої ноги. З губів місіс Тван не сходить усмішка. Місіс Тван незворушно записує наше замовлення на аркушику паперу. Потім згортає його, вклоняється нам і йде. Я не спускаю очей з розрізу на її сукні.
— Тебе знову зачарувала її литка? — питає Аніта.
Вона йде в наступ стримано, її зелені очі безжальні. Я мовчу. Я не збираюся схрещувати шпаги за литку місіс Тван.
— Яка несподіванка! — вигукує Аніта. — Звісно, я вже й не сподівалася тебе побачити. Думала, помру самотньою.
— Послухай, Аніто…
— Як, ти розмовляєш? А я вирішила, що ти більше не бажаєш ні бачити мене, ні чути, ні розмовляти зі мною! Чи я правильно повторюю твої слова?
— Аніто, прошу тебе…
— Ти просиш мене? Яке досягнення! Ось мене знову бачать, чують і навіть розмовляють зі мною!
— Та годі тобі!
— Звісно, я можу помовчати, якщо в тебе псується настрій, коли я розтуляю рота.
— Ні. Навпаки, я вважаю, що нам конче треба поговорити.
— Поговорити! З донощицею!
— Я маю тобі щось сказати.
— Ти викрив ще один донос?
— Угамуйся, прошу тебе, це дуже важливо.
— Для кого?
— Аніто, є. одна нова деталь.
— Я знаю твою нову деталь. Це — твоя брудна манера поводитись зі мною!
— Ця нова деталь тебе не стосується.
— О боже! Якийсь суперник!..
— Угамуйся, Аніто!
— Забудь про перевагу чоловіка над жінкою, докторе! Хоч ти й зневажаєш мене, а право висловитись я маю!
— Аніто, це ти сказала Мурові, що я зробив фотокопію з доповідної записки? Ти чи ні?
— Я, ваша честь! І в такий спосіб зняла з вас вину.
— Ти вже знаєш про це?
— Ну звісно. Мур повернувся з твого банку й подзвонив мені.
— І моєї фотокопії вистачило, щоб мене виправдати?
— Стривайте, шановний. Спершу вибачтесь!
— Вибачитись ще до того, як ти все поясниш?
— Еге ж. Бо яка користь із твого вибачення буде потім?
— Вибачаюсь.
Зелені очі втуплюються в мене. Вони анітрохи не заспокоїлись.
— Ральфе, — із запалом каже Аніта, — ти гидко розмовляв зі мною по телефону, страшенно гидко!
— Я вже вибачився перед тобою.
— О, як це легко! Сказав «вибачаюсь», і ми вже квити. Все залагоджено!
— О ні! — відповідаю я роздратовано. — Вибачаєш ти мені чи не вибачаєш, а тепер ми часто говоритимемо про цей телефонний дзвінок!
Приходить усміхнена місіс Тван, приносить тацю з чашками й тарілочками і розставляє їх на столі. Рухи в неї такі самі, як і усмішка: коректні, швидкі, легкі й витончено плавні, вони просто зачаровують відвідувачів ресторану.
Місіс Тван відходить. Моє вибачення не розвіяло остаточно Анітиного гніву, і тепер це роблять пиріжечки з креветками. Аніта жадібно їсть, і настрій у неї поліпшується.
— Звичайно, — каже вона з повним ротом, — я ні на хвилину не повірила, що то від тебе просочилася інформація.
— Чому?
— Через Дейва.
— Як це через Дейва?
— Хіба б ти ризикнув опинитись у в’язниці й залишити Дейва на свою тещу?
— Я про це не подумав.