— Тоді призвідницею була Джекі.
— Ральфе, ти міркуєш по-дитячому! Хіба має значення, хто був призвідник? Головне — наслідок. — Вона замовкає.
— Зрештою, Ліє, цього разу Джекі прийшла до мене з твоєї згоди! А я гадав, що ти ревнива!
— Я? Ревнива?! — перепитує Берідж.
Очі її сміються. Ці дві жінки просто збиткуються з мене, сумніву нема. Я для них, мабуть, якась смішна дитина, розумово відстала істота, просто стара іграшка. Одне слово, чоловік, зневагу до якого трохи притлумлює любов. Адже обидві вони кохають мене. Ну звісно! Цього наївного, сентиментального Ральфика вони кохають! І віддають належне його латинській мужності. Вона ж у нього, певна річ, латинська. Вихідці з Південної Європи мають свої чесноти.
Я теж намагаюся говорити спокійно.
— Якщо мене не зраджує пам’ять, у Блувіллі ти була аж надто ревнива. Там ти влаштовувала мені сцену за сценою.
— О, в Блувіллі! — озивається Берідж, Вона кладе щітку для волосся на раковину. Вираз обличчя в неї міняється, Голос теж.
— У Блувіллі, Ральфе, ситуація була зовсім інша. У Блувіллі з тобою кохалися всі, крім мене. Бесс! Джекі! О, Блувілл я не можу забути! Я там неймовірно страждала, що не мала змоги жити з тобою. Цілими ночами я лежала в муках долілиць на ліжку й у темряві кликала тебе. Ох, Ральфе, пригадую, як я стискала обіруч простирадла й пошепки — пошепки, щоб мене не почули через підслуховувальний пристрій, — без угаву промовляла: «Подаруй мені дитину, Ральфе, подаруй мені дитину!»
Ця розповідь мене зворушує. Я вимикаю електричну бритву й, розгубившись, кладу її у футляр непочищеною. Потім зводжу погляд на Берідж. Пишне волосся, голубі очі, молочно-біле обличчя й заспокійливий округлий ніс. І все це — на чарівному тлі золотаво-чорного халату. Я відчуваю, як мене охоплює непогамовний потяг. Та саме тієї миті, коли мені спадає на думку обійняти Лію, мої почуття гаснуть. У голові зринає думка: чи маю я сьогодні право обіймати її? Як ці дві жінки домовилися ділити мене? По тижню? І чи матиму я право того тижня, коли належатиму одній, торкатися другої?
Я стримую роздратування, беру електричну бритву, відкриваю її й чищу.
— Ліє, ти марно мені все пояснювала, я не можу повірити, що ти з легким серцем поступаєшся мною Джекі. До речі, звертаю твою увагу на те, що вчора ввечері ти випила заспокійливе, — і це ти, хто завжди виступає проти нього!
Берідж знову хапає щітку для волосся. Та я хоч і чоловік, проте не йолоп і знаю, що вона вже розчесалася.
— Гадаєш, — каже нарешті вона глухуватим голосом, уникаючи мого погляду в дзеркалі, — такою розмовою ти дуже зарадиш справі?
Западає коротка гнітюча мовчанка. Мені не хотілося б зловживати своєю перевагою, і все ж таки я байдуже кажу:
— Якщо це тобі не до вподоби, то чому ти не протестуєш?
Губи її стискаються, голубі очі зблискують, волосся розлітається навсібіч — справжня тобі горгона чи менада. Ця гроза, відчуваю, обернеться проти мене.
— Ральфе, ти легковажна людина! Безвідповідальна й політично неграмотна! Ти зовсім не усвідомлюєш становища, яке склалося. Сполучені Штати втратили величезну кількість чоловічого населення. Цей відсоток поки що не з’ясований, бо вся статистика Бедфорд була фальшива, ми ж знаємо. Я вже не кажу про всіх отих С, яких розвелося так багато… Одне слово, перед нами, Ральфе, стоїть величезне завдання. Тож яка жінка за таких обставин може претендувати на те, щоб мати чоловіка тільки для себе?
— А штучне запліднення?
Вона рішуче струшує своїм волоссям кольору червоного дерева.
— Марні старання. Це зрозуміли ще при Бедфорд. Дуже мало жінок ідуть на це. Річ у тім, що жінки не бажають мати дитину від чоловіка, якого не знають особисто.
Добре сказано — «особисто»! І це її лицемірство анітрохи не відрізняється від мого. Та дарма. Тепер усе ясно.
— І тому «традиційна моногамія, — цитую я не без іронії, — це справжній пережиток». Хто це сказав, Діє? «Ми»?
— «Ми», але я з цим згодна, — рішуче відповідає Берідж.
Я розгублено дивлюся на цю активістку, яка кладе свої палкі ревнощі на вівтар загальних інтересів.
— Але в такому разі, — кажу я із сарказмом, — мені здається, поки що я завантажений далеко не повністю. Двох вагітних жінок для мене буде, певна річ, замало. Так само, як Лії й Рахіль, що, змагаючись у плодючості, все одно не змогли ощасливити Якова великою родиною. Їм знадобилися помічниці.
— Ти ще матимеш і інших, — каже Берідж, стиснувши губи.
Я мовчу. Я не всміхаюсь і не виказую ніякого почуття. Мене всього сковує байдужість. Але в моїй душі все ж таки щось відбувається і проступає на обличчі. Цього досить, щоб проскочила іскра.