Безперечно, «Кодексові законів про жінку» можна закинути, що він знов порушує рівновагу між чоловіком і жінкою, роблячи всесильною колишню другу стать. Але тільки майбутнє покаже, чи це порушення не приховує в собі серйозної небезпеки міжусобиць. Принаймні я можу засвідчити, що куди легше жити за цих суспільних порядків, ніж за тих, які існували в Блувіллі. При Хоуп чоловік уже не відчуває загальної ненависті, зневаги, постійної загрози своїй мужності й життю. Тепер жінка ставиться до чоловіка з великою любов’ю; ясна річ, цю любов викликали в неї протиприродні заборони Бедфорд, а також поява в жінки впевненості в собі — адже її більше не пригнічує болісне відчуття своєї суспільної ницості.
Повернувшись до Вашингтона, ми знову потрапили в ту саму водоверть, у якій уже побували в Оттаві: радіо, телебачення, прес-конференції. Але тут усе це мало куди більшу вагу. До того ж в Оттаві головною дійовою особою був я. У Вашингтоні — Берідж.
А втім, вона поділилася цією славою з Джекі, що нарешті вийшла з тіні, в якій залишалася в Оттаві, та з місіс Берроу. Всі троє не переставали пояснювати — це тільки додавало слави «нам», — як старанно вони оберігали мене в Блувіллі від бедфордистів, перш ніж їм пощастило здійснити втечу.
Я теж брав участь у цих прес-конференціях, але мені не ставили жодного запитання, і я мовчав. Мені впало в око, що мене відрекомендовують публіці як об’єкт захоплення, як історичного героя. Режисери показували мене на телеекрані великим планом, і хоч журналістки надавали мені слово й не часто, але в своїх коментарях вони щедро мене розхвалювали. «Присутній тут доктор Мартінеллі, як ви самі бачите, — вельми чарівний чоловік (a very charming man)». Вони казали про це мимохідь, кладучи руку мені на коліно й по-змовницькому дивлячись на мене, чим мовби підкреслювали перед телеглядачками мою привабливість.
До речі, перед прес-конференцією Берідж і Джекі дали мені один урок. Якщо, мовляв, до мене звертатимуться із запитаннями (а про славетну вакцину слід було б трохи поговорити), то я не повинен виказувати своєї статевої зверхності. «Що ви розумієте під статевою зверхністю тепер?» — «Ну що ти, Ральфе, сам знаєш — зухвальство, самовпевненість…». О, я розумію! Я повинен нагадувати скромну простачку з п’єс Уайльда. Ту, що весь час відповідає матері: «Так, мамо».
Одначе мої подруги давали мені таки мудрі поради. Коли через півроку я спробував виявити чоловіче зухвальство, мені це не вдалося. Під час мого вже й не знаю якого числом інтерв’ю по телебаченню (те інтерв’ю передали, наскільки пригадую, значно пізніше) коментаторка вже вкотре знову відрекомендувала мене як «вельми чарівного чоловіка». Мене це дійняло до живого, і я урвав її, відрубавши: «Сподіваюся, я ще й непоганий дослідник». Коментаторка спершу сторопіла від мого зухвальства, а тоді поблажливо всміхнулася й грайливо сказала: «Звісно ж, докторе Мартінеллі. Ваших здібностей під сумнів тут ніхто й не ставить». Відтак на екрані великим планом з’явилися животи Джекі та Берідж — тоді вже добре було видно, що обидві вагітні. Режисер з оператором, мабуть, добре розважились, монтуючи після зйомки ці кадри.
— Бачиш, — сердито сказала мені потім Берідж, — чого ти домігся своєю впертістю!
Дейв був щасливий, коли, повернувшись до Вашингтона, знов опинився в нашому будинку на Уеслі-Хейтс. Тут на нього чекали великий садок, басейн, його кімната (в ній цілу стіну займала величезна чорна дошка), а особливо телевізор, якого йому так бракувало в Блувіллі. Попервах я запитував себе, як він сприйме те, що я житиму з двома дружинами. Та коли я обережно завів із ним про це розмову, то помітив, що хвилювання мої марні. Завдяки телебаченню та школі Дейв дуже швидко засвоїв головні ідеї відбудови. Щоправда, їм не треба було долати в його свідомості, як у моїй, укорінену одношлюбну традицію. Якось він повернувся зі школи й тріумфально заявив мені, що коли він стане дорослим, троє дівчат з його класу оберуть його за «родителя» своїх дітей. Тоді я й зрозумів, що, як це бувало вже не раз, марно сушив собі голову.