— Ти знаєш Джекі?
— Ну звісно. І Берідж знаю. Яка чарівна жінка! Це мені велика честь, любий Ральфе, що ти обрав жінку, схожу на мене! (Сміх.) У нас однакове волосся.
— Вона не схожа на тебе: в неї не такі очі, не такий ніс…
Аніта погладжує пальцем свої витончені ніздрі.
— Ні, може, й не такий, — каже вона трохи чванливо, що для політика досить дивно.
Потім Аніта дістає зі своєї сумочки якусь крихітну коробочку і вручає її мені як «невеличкий подарунок». Я дуже не хочу брати його, але в Аніти такий сумний вигляд, що відмовлятись я не наважуюся. А коли відкриваю коробочку, то відмовлятися вже взагалі пізно. «Невеличкий подарунок» виявився золотим перснем з печаткою, на якій стояли мої ініціали. Такі персні знову стають модними, запевняє Аніта, надіваючи персня на мій мізинний палець і ще раз цілуючи мене.
Окільцювавши отак мене, наче птаха, й заспокоївшись після цього лагідного поцілунку, вона починає жадібно їсти пиріжечки з креветками (мою порцію теж) і ділитися великими своїми планами щодо мене.
Аніта познайомилася в Білому домі із новоспеченою нафтовою мільйонеркою — певна річ, вдовою. Цій уже немолодій «нафтовій дамі» дуже кортить зберегти своє ім’я для нащадків, присвоївши його якомусь науковому закладу.
— Я порадила їй — що тепер може бути доречніше! — відкрити дослідний інститут вивчення захворювань на енцефаліт. Тут, у Вашингтоні. А тебе призначити його керівником. Гадаю, все буде гаразд.
Я слухаю і щось стиха бурмочу про вдячність — що ж мені лишається робити ще? Як і всі великі люди, Аніта звикла виголошувати монологи. До речі, помітивши мою мовчанку, вона вітає мене:
— Ти вмієш слухати, Ральфе! В тебе такі гарні очі, коли ти слухаєш мене…
Від інституту — в нього ще не покладено жодної цеглини, але Аніта описує його так, немовби він уже збудований, — вона переходить до плану нагальнішого. Він дуже запав їй у душу і також потребує моєї співучасті: Аніта хоче народити від мене дитину.
Я сиджу наче громом уражений.
— Ти?! Дитину?!
— Чому ти дивуєшся? Гадаєш, я на це не здатна?
— Здатна, звичайно! Але це так суперечить твоїй життєвій філософії!
— Моя філософія змінилася, — поважно каже Аніта. — Часи теж. Та й саме суспільство змінилося. Діти тепер не стоять на заваді політичній кар’єрі. Навпаки.
Я мовчки втішаюся словом «навпаки», бо воно цього таки заслуговує.
— Не слід забувати, — провадить Аніта в дусі останньої промови Елізабет Хоуп (зрештою, Аніта її, мабуть, і писала), — що найголовніше завдання сучасності — демографічна відбудова. Мине ще кілька місяців, і жодна американка, хоч би яку високу посаду вона обіймала, не зможе ходити з високо піднесеною головою, якщо вона не мати. Президент, на жаль… — Вона стишує голос. — Уже не молода… А ми, її радниці, повинні подати приклад. Ось поглянь, Ральфе, зараз ти побачиш щось таке, що набере офіційного статусу аж через тиждень. — Не виймаючи зовсім із сумки руку, вона показує мені на долоні якусь річ: значок малинового кольору, на ньому виразно проступають золотисті літери «MAR».
— Що означають літери «MAR»?
— The Mothers of the American Reconstruction[41]. Цей значок зможуть носити тільки ті американки, — каже Аніта із заздрістю в зелених очах, — які завагітніють у перші роки відбудови. — І вона з жалем ховає значок до сумки.
Я вирішую розповісти про це Берідж і Джекі. Вони будуть задоволені, особливо Джекі — як людина військова, вона, мабуть, полюбляє значки.
— Але чому ти обрала саме мене? — питаю я. — Зрештою, є й інші чоловіки.
Аніта сміється.
— Адже ми одружені, Ральфе! Законно! Як я знаю, ти не маєш наміру розлучатись зі мною? (Звідки вона про це знає?)
Аніта знову сміється.
— Прошу тебе, не кривися так! Я не маю наміру приходити до тебе й розладнувати твоє життя. Ти живеш із двома чарівними жінками, і це чудово. Як ти знаєш, я завжди жила сама. Ральфе, я не прошу в тебе нічого, крім дружби й дитини. Твоє прізвище я вже маю.