— Ліє, — кажу я напівжартома-напівсерйозно, — а що, коли ми покинемо все це? Коли виїдемо звідси?
— Хто «ми»?
— Ти, Дейв і я.
— Родинний осередок, — каже Лія Берідж, але без їдкого сарказму, якого можна було сподіватись.
— Чом би й ні?
— Еге ж, — провадить вона з м’якою іронією, — чом би й ні? Але куди?
— Куди хочеш. До Європи…
— О, до Європи!.. — зітхає Берідж. — Туди, де щойно прийняли досить круті закони!
— Тоді, може, до Африки?
— Щоб знову потрапити в цивілізацію, де зневажають жінок!
На цьому я уриваю свою гру. Але відчуваю, що зустрів у ній глибоке розуміння з боку Лії.
— А чому тільки ми троє? — доскіпується вона, намагаючись продовжити розмову. — Чому б не взяти з собою й Джекі? Бідолашну Джекі…
Я подумки оцінюю її співчуття. А що Берідж дивиться на мене, чекаючи відповіді, то я кажу:
— Я дуже люблю Джекі. Але вона в нас, сказати б, щось на зразок додаткового елементу. Мені здається, вона з нами для того, щоб надати нашому життю респектабельності.
Берідж регоче.
— Ох, Ральфе, який же ти дивак! «Респектабельності»! А втім, це правда!
Вона вчасно замовкає. Далі Берідж не піде. Навіть наодинці зі мною, навіть звільнившись від підслуховувальних пристроїв, вона не стане критикувати філософію «нас», «Кодекс законів про жінку» й містику відбудови. Слава тобі, президенте Хоуп! Ті, хто збирається відбудовувати країну, вітають тебе!
Берідж бере мене за руку й легенько зітхає.
— Ральфе, тобі не слід більше виходити з дому самому. Зважся нарешті й попроси в Джекі, щоб виділила тобі охорону.
Берідж стискає мені руку, і я теж відповідаю їй потиском. Потім вона знову зітхає. Колишнім утікачам із Блувілла годі вже мріяти про втечу. Бо хоч би куди ми подалися, довкола нас завжди буде огорожа з колючого дроту. Це сумна правда. Тож Берідж і далі працюватиме в ХЕВ і залишатиметься активісткою «нас». А я, колишній представник жінконенависницької культури, звикатиму — що вже й почав був робити в Блувіллі — до свого нижчого становища. Навіть більше, щодня я намагатимуся терпіти — коли з більшим, коли з меншим успіхом — свою нову роль сексуальної іграшки. Сподіваюся, при цьому в мене не дуже розвинуться самолюбні інстинкти. І, може, мені пощастить уникнути параноїчного комплексу переслідування.
Якби я був віруючий християнин, то сказав би, що спокутую свої гріхи. Відверто кажучи, тепер, коли чоловіки й жінки помінялися ролями, я з дня на день дедалі глибше усвідомлюю: спокутувати є що.
Я дивлюся на Лію Берідж і знову стискаю її міцні пальці. О ні, я, звісно, нікуди звідси не поїду. Я втратив у житті багато. І все ж таки в мене залишилося одне, чого ніхто не забере. Це — ти, Ліє.
А також наш таємний шлюб у цьому офіційно неподільному володінні.