Выбрать главу

Мені впадає в око, що у виданнях, які ми одержуємо, дедалі менше пишуть про енцефаліт-16 і вже не наводять статистичних даних. З цього погляду президент Бедфорд зуміла краще за своїх попередників забезпечити замовчування. Не менше приголомшує й те, як мало цікавості виявляють до пошесті засоби масової інформації. Я побоююсь, і Стайн поділяє мою думку, що зрештою виробиться певна звичка. Звісно, звикнути можна до всього; скажімо, ми звикли впродовж багатьох років скидати тонни нечистот у річки та моря й спокійно дивитись, як від цього люди довкола нас мруть, наче мухи. Але ж чоловіки, які тепер помирають, мають наречених, матерів, дружин. Чому громадська думка стала така байдужа до цієї гекатомби?

Так, це гекатомба, годі й сумніватися. Безперечно, нас навмисне позбавили серйозних засобів інформації. Та, незважаючи на жорстоку внутрішню дисципліну й підслуховування (іноді навіть чути, як клацають магнітофони, коли їх вмикають), у Блувіллі ми маємо вільний доступ до телефону. Попервах я користувався ним, але з часом мої друзі один по одному перестали мені відповідати. Я вже не наважуюся дзвонити тим, хто ще залишився живий. Я волію більше нічого не знати.

За словами Аніти, в самих тільки Сполучених Штатах померли мільйони людей. Але навіть Аніта, яка, певне, знає точні цифри, мені їх не називає. Це наводить мене на думку, що ті цифри не перестають рости. Тож мене тримають у Блувіллі подвійні кайдани: невідкладне завдання, розв’язавши яке, можна буде покласти край пошесті, і думка про те, що коли мене з Блувілла вижбурять, то я муситиму відновити медичну практику за його межами й так само, як Морлі, як багато інших моїх побратимів, померти. Правду кажучи, атмосфера в Блувіллі викликає у мене таку огиду, що я ладен уже й піти на цей ризик. Але мене стримує Дейв. Я майже певен, що коли я помру, то Аніта, незважаючи на обіцянку, якої я від неї домігся, про мого сина не подбає. Хіба вона робитиме те, чого їй не хочеться робити? І тоді Дейв потрапить до рук колишньої моєї тещі, Мілдред Міллер.

До переїзду в Блувілл я навіть не здогадувався, як високо ставив свою гідність. Звісно, мене ніколи не хвилювало, яке враження справляла на людей моя зовнішність. Але вона надавала мені одну перевагу: я знав, що завдяки їй я подобаюся жінкам. Шанобливе ставлення до себе я відчував особливо в лікарні, де працював. У Блувіллі мої матеріальні статки непогані, але на кожному кроці відчуваю, що я вже не стільки людина, скільки низькопробна статуя.

Так, я почуваю себе в житті зневаженим. А от що сказати про Анітин тріумф? Коли дружина навідується до мене, я бачу, що вона вся аж сяє, впевнена в собі й горда за свою високу посаду, за ті зусилля, яких докладають тепер жінки, перебравши до своїх рук функції чоловіків.

Аніта пояснила мені, що в країні склалося досить серйозне економічне становище, але не катастрофічне, як цього слід було б сподіватися. Смерть чималої частини «білих комірців» не дуже позначилася на роботі великих фірм. Навпаки, відчутно простішим став бюрократичний апарат. А ось вимирання робітників спочатку дезорганізувало виробництво. Щоб якось дати йому раду, чоловіків довелося замінювати — звісно, жінками, — а також широко ввозити чоловічу робочу силу, що її, за Анітиними словами, «в міру того, як вона зникає, треба поновлювати».

Незважаючи на все це, виробництво продукції впало, але через смерть великого числа чоловіків, які залишили своїх удів без коштів, різко зменшилося й споживання, отож у цій нестачі встановилася сяка-така рівновага.

Я спитав у Аніти, який наслідок дало масове залучення жінок до економічного життя країни. Дружина відповіла неоднозначно. Спершу вона зазначила, що до спалаху пошесті в Сполучених Штатах у всіх галузях працювало куди більше жінок, ніж вона гадала. До того ж багато з них виконували роботу, яка далеко не відповідала їхнім справжнім здібностям. Тож швидке підвищення жінок на посадах не захопило їх зненацька. І вони чудово призвичаїлися до свого нового становища.

Проте Аніта чесно розповіла мені й про деякі вади в жінок. На виробництві вони працюють швидше за чоловіків, але не такі ініціативні й на високих щаблях менш гнучкі. Не дуже вони й пунктуальні і часто не виходять на роботу.

Але, на думку Аніти, всі ці їхні вади породжені — цитую її — «історичним саботажем життя жінок у родинному рабстві». Коли їх звільнять від цього тягаря, то, цілком можливо, ці вади в них зникнуть.

І навпаки, сказала Аніта, коли жінки обіймають керівні посади або успадковують великі підприємства, вони виявляються не такими вразливими й не впадають у розпач, як чоловіки. Серйозні фінансові втрати, що на початку пошесті викликали стільки самогубств серед чоловіків, на жінок так згубно не вплинули. Менш горді, ніж їхні чоловіки, вони не такі чутливі до поразок, зокрема фінансових, і життя не так швидко викликає в них огиду.