Поки Муч говорила, Рут Джеттісон поводилась, як людина істинно євангельської віри. Підвівши плечі й стиснувши кулаки, вона пожирала ЧО такими очима, які в давніші часи не обіцяли б їм нічого іншого, крім смерті на вогнищі. Муч сіла, а місіонерці мовби заціпило. Та коли до неї нарешті повернулася мова, вона свистючим голосом насилу процідила крізь зуби:
— Цей виступ примітний своїм невіглаством, пихатістю й марнослів’ям. Особа, яка щойно говорила, належить до тих, кого я назвала б задоволеними рабинями. Та хай вона не сподівається почути від мене відповідь! Я звертаюся лише до вільних жінок. Наша розмова скінчилася. (Протести й викрики серед ЧО: «Дайте відповідь! Дайте відповідь!»)
Уже другого дня на нас посипалися покарання. Гільда Гельсінгфорс присоромила Муч за її «неввічливість» цидулкою. Покарали й Стайна як чоловіка, що відповідає за вчинки дружини, — з його платні вирахували двісті доларів; а щодо ЧО, які своєю нечемною поведінкою підтримали Муч, то їм заборонили протягом цілого тижня збиратися, як звичайно, в замку після вечері. Містер Берроу навіть дав нам зрозуміти, що коли ми вчинимо так ще раз, то наші короткі зібрання будуть заборонені назавжди. Усім нас страшенно прикро. Якби була змога вибратися з Блувілла, не прирікши себе на смерть, ми подалися б звідси негайно і навіть відмовилися б від роботи, яка для кожного з нас стала метою життя. Ми бачимо, як у Блувіллі глумляться над свободою слова й думки, і мимоволі запитуємо себе: невже ми й досі живемо в Сполучених Штатах? Чи не перевезли нас без нашого відома до однієї з тих латиноамериканських країн із диктаторським режимом, що їх увесь час підтримувала «американська демократія»?
Коли через тиждень наші короткі товариські зібрання в замку відновилися, я вирішив не ходити туди. Не тому, що вони мені обридли, а тому, що став завдавати клопоту Дейв. Ми з ним живемо в невеличкому бараці з двома кімнатами, які розділяє кухонька й ванна. Вночі я не причиняю дверей до своєї кімнати, щоб чути Дейва. Віднедавна він майже щоночі, тільки-но заснувши, прокидається й кличе мене сповненим тривоги криком. Я біжу до нього, він згортається клубочком у мене на руках і розповідає, затинаючись, про свій страшний сон, щоразу майже той самий.
Дейву приснилося, що він ішов кудись посеред людського потоку. Нараз він відчув, як у нього ні з сього ні з того стислося серце. Люди, які йшли тротуаром у той самий бік, що й він, були дуже бліді. Раптом один з них спіткнувся й упав непритомний. Потім другий, третій. Незабаром вони падали вже десятками, цілими гуртами. Ніхто не важився подати їм допомогу, навіть підійти до них. Усі петляли, обминаючи тіла на тротуарі. Хоч Дейв і знав, що йому не загрожує ніяка небезпека, його охопила страшенна тривога, він злякався й заплакав, та ніхто не звертав на нього уваги. Він підійшов до жінки з волоссям кольору червоного дерева й узяв її за руку. Але жінка вихопила свою руку й відштовхнула Дейва. Він знову заплакав. І раптом серед людей Дейв упізнав у спину мене — я йшов за метрів двадцять попереду. Син відчув велику полегкість і радісно гукнув мене. Я обернувся й усміхнувсь йому; він побіг до мене, і я теж швидко пішов йому назустріч. Однак за два метри від нього звалився на тротуар. Дейв закричав, став кликати на допомогу, але люди проходили, навіть не помічаючи нас.