Дуже серйозним у позиції Дебори Грімм мені здається те, що вона, хоч нібито й заходить далі за Аніту, насправді повертається в стару колію. Впадає в око категоричність її твердження, що не допускає жодного вибору: «Суспільство повинно перестати використовувати статеві стосунки для відновлення населення».
Але якою жахливою владою наділяє Дебора Грімм суспільство! Невже суспільство, створене, якщо не помиляюся, для того, щоб служити людям, а не закабаляти їх, має право нехтувати природу й позбавляти людей можливості паруватись, аби відтворювати свій рід? У мене таке враження, ніби все це мені сниться. І що ж буде тепер зі свободою жінки? Приречена реакційною державою бути матір’ю всупереч власній волі, відтепер вона стане приреченою більше нею не бути, якщо навіть цього схоче?
Яким же невтішним стане цей світ, коли програму Дебори Грімм втілять у життя? Подружні стосунки між чоловіками й жінками припиняться, поняття матері зникне, штучно фабрикованих дітей з першого ж дня передаватимуть у ясла, де вони житимуть двадцять чотири години на добу сирітським життям… Який жах, яка жорстокість! У чому ж тоді полягатиме сенс життя? Навіщо ж, як пише Дебора, «відновлювати населення»? Навіщо увічнювати рід людський? І що то буде за тваринна потреба мати нащадків тоді, коли люди стануть рукотворним продуктом? І який сенс матиме відновлення цього продукту? Якщо я правильно розумію, тоді вироблятимуть людей для того, щоб вони виробляли продукти — і споживали їх! Яке страхітливе безглуздя! Виготовлятимуть штучних дітей, щоб вони пили штучне молоко…
Увечері я заводжу в замку розмову із Стайном про статтю Дебори Грімм і звертаю його увагу на речення, яке я підкреслив олівцем і тепер читаю йому впівголоса. Він зводить брови й невдоволено каже:
— Не знаю, чи це. для людей бажано, але з погляду науки — можливо.
Я хочу поставити йому ще одне запитання, але тут Муч кидає на обох нас убивчий погляд, і я не пускаю й пари з уст. Муч, цілком очевидно, гадає, що ми повелися дуже необережно: Стайн сказав надто багато, а я не повинен був так відверто заводити мову про статтю.
Не знаю, чи це наслідок нашої необережності, але тепер «Нью-Йорк таймс» надходить ще рідше.
Я вже говорив про убозтво, замовчування й вульгарність газет. Коли сьогодні читаєш «Нью-Йорк таймс» або «Вашингтон пост», то мимоволі думаєш, що якийсь лихий дух вихолостив і їх. Кожному відомо, як колись преса маніпулювала фактами з життя господаря — хоч би хто ним був — Білого дому. Та часи змінилися. В газетах, що тепер надходять до нас дедалі рідше, я знаходжу лише підсолоджені й осоружні похвали на адресу Сари Бедфорд та її життєпис у фотографіях, що робить із неї взірець чесноти для недільної школи.
У мене опускаються руки. Адже ще не так давно, п’ять-шість років тому, Сара Бедфорд заявила про себе через засоби масової інформації, прогулюючись на 14-й вулиці Вашингтона на чолі двох десятків подруг. Разом із ними Сара розмахувала плакатами, на яких можна було прочитати: «Ми — лесбіянки. То й що?»
Мене приголомшував не сам цей плакат. Я не бачу вагомих підстав переслідувати гомосексуалістів та лесбіянок, що так довго і нібито з добрим наміром робилося в нашій країні. Мені не до вподоби благоговійний і єлейний тон, яким тепер говорять про Сару, так наче вона враз стала богородицею — тільки без немовляти.
Про події, що відбуваються за межами ранчо, я дізнаюся не з газет, більшість номерів яких осідають у блувіллській цензурі, а від Аніти.
Коли пошесть зачепила й персонал конгресу, Сара Бедфорд домоглася прийняття закону, що його назвали «Законом про заступниць»; він передбачає, що кожен конгресмен чи сенатор повинен мати обрану з числа жінок заступницю, котра у разі його смерті автоматично посідає його місце в конгресі чи в сенаті. На жаль, зацікавлені особи самі змінили закон, унісши в нього поправку, яка позбавляє цю процедуру її демократичного характеру: сенатори й конгресмени надали собі право самим добирати для себе заступниць і пропонувати їхні кандидатури виборцям для голосування. Основна ідея поправки полягає в тому, щоб зберегти кількісне співвідношення між двома великими партіями: тож демократи пропонували в заступниці демократок, а республіканці — республіканок.