Було й гірше. Оскільки отриманий конгресменом від виборців мандат — це своєрідна вотчина, яку родина не хоче випускати із своїх рук, то більшість законодавців обирали собі в заступниці власних дружин. Може, вони вважали, що в такий спосіб, сказати б, виживуть навіть у разі своєї смерті. Одначе цей розрахунок виявився невдалим, бо вдови, число яких дедалі зростало і які помалу захоплювали конгрес, були погано підготовлені політично, не могли навіть висидіти на засіданнях і гадали, що головний їхній обов’язок — одержувати платню від федеральних властей за те, що засідають у конгресі. І все ж вони забезпечили президентові, принаймні попервах, більшість покірних голосів.
Саме вдови, які на той час посіли більше половини місць у палаті представників, проголосували із заплющеними очима за закон про засоби масової інформації, що викликав розпачливий гамір серед уцілілих конгресменів-чоловіків. Одначе всі зусилля й досвідчених політиків виявилися марними. Вони не помилилися, вбачаючи в «Законі про безпеку» — так назвала його Сара Бедфорд — злочинне порушення конституції Сполучених Штатів і свободи преси. Та вдови розцінили цю рішучу опозицію як виступ проти статі президента й зневажили її.
У законі йшлося про те, що кожен орган інформації, який опублікує новий факт чи коментар до нього, здатний посіяти паніку, порушити порядок або деморалізувати населення, — визначення досить розпливчасте й загальне, тому під цей закон може підпасти будь-яка стаття в газеті, — буде тимчасово або остаточно закрите й покаране штрафом у сумі від десяти тисяч до п’ятдесяти тисяч доларів.
Цей закон, що його почали застосовувати негайно і якнайсуворіше, мав у короткий час привести до придушення свободи слова. Адже внаслідок економічної розрухи засоби масової інформації, позбавлені реклами, вже й так дихали на ладан. Зокрема, щоденні газети, які з дня на день утрачали передплатників, переважно чоловіків, під загрозою зникнути зовсім не могли ризикувати й наражатися на подвійне покарання — тимчасове закриття й величезний штраф. Отож вони скорялися досі й самовихолощувались.
Сара Бедфорд досягла такої могутності, якої не досягав у Білому домі жоден її попередник, бо майже диктаторську владу, яку надає президентові конституція, досі відчутно стримували засоби масової інформації, громадська думка й конгрес. На жаль, тепер законодавчий орган перетворився на зібрання, що тільки й твердило: «так». Громадська думка, травмована стількома смертями, ні на що не реагувала, а загнуздана преса мусила мовчати. Вистачило двох законів «Закону про заступниць» і «Закону про безпеку», — щоб задушити демократію.
Отож усе, що діється в Блувіллі, — це, мабуть, жорстоке віддзеркалення тиранії, яка запанувала за його межами. Якщо це й справді так, то є чого впасти в розпач. Бо коли одного дня пошесті буде покладено край чи вона припиниться сама, ЧО, вибравшись із Блувілла, не знайдуть свободи й за його дротом.
У неділю пополудні, поки Дейв плаває в басейні, Джесперсен, Стайн і я з дозволу адміністрації прогулюємося верхи за першою огорожею на володіннях ранчо. Коні належать ранчо, одначе ми за них платимо і навіть досить дорого. Хоч як це дивно, але верхова їзда для нас — не привілей. Я здогадуюся, Гільда Гельсінгфорс зацікавлена підтримувати в нас добру фізичну форму, щоб у лабораторіях віддача від нас була якнайвища.
Єдина незручність на цих прогулянках у тому, що нас невідступно супроводжують дві озброєні вершниці з числа жіночої міліції, щоразу ті самі. З настанням весни в них змінилася уніформа: за винятком чорних чобіт, тепер вони — за плечем карабін, на поясі револьвер — з ніг до голови вдягнені в мундир кольору нафти. Однак вираз обличчя лишився той самий: крижані губи міцно стулені. Нарешті, ми взнали їхні імена чи, правильніше сказати, прізвиська, якими вони називають одна одну. Обидві біляві, і вищу, хоч вони обидві високі, Звати Джекі, а нижчу, яка своїми очима, посадженими аж біля скронь, скидається на кота, — Пуссі. Молодому й неодруженому Джесперсену та й мені (я ж бо так рідко бачуся з Анітою) вони здаються гарненькими. Навіть їхні мундири не відштовхують. А особливо нам важко змиритися з думкою, що ці такі молоді й привабливі жінки — все ж таки наші вороги, навіть коли ми, зустрівшись із їхніми немилосердними поглядами, одразу ж потуплюємо очі.
Коли ми виїздимо верхи за першу огорожу з колючого дроту, Джекі й Пуссі їдуть поперед нас, називають наші прізвища й здають наші особисті жетони вартовій під сторожовою вишкою. Вартова, майже щоразу інша, пильно оглядає нас, мовби хоче запам’ятати наші такі ненависні їй риси. Нарешті пропускає нас, називаючи наші прізвища й матрикулярні номери: доктор Джесперсен — 235, професор Стайнмеєр — 226, доктор Мартінеллі — 472.