— Стайне, ти підходиш до гоїв з різними оцінками. Колись ти обізвав мене ґоєм, бо я був «м’якотілим». А тепер для тебе гой — мерзотник. Тож давай з’ясуємо, хто ж такий гой — м’якотіла людина чи нестерпний тип?
— І те, і те, — відповідає Стайн, не моргнувши оком.
Джесперсен сміється. Ми замовкаємо, і я чую в тиші розмірений тупіт копит на розгрузлому путівці. Ця хвилина мені вкарбовується в пам’ять: травневий день, сонце, чиє проміння цідиться крізь ялинове гілля, яскраво-зелена трава на узбіччі і, незважаючи на весняну пору, ледь відчутна суха прохолода. Стайн у тісній куртці на хутрі й насунутому на очі тірольському капелюсі має трохи вайлуватий вигляд. Я в своєму пуловері зі згорнутим коміром милуюся Джесом у самій картатій сорочці, широко розстебнутій на м’язистих грудях (щоправда, вона вовняна). Позад нас за тридцять метрів їдуть з карабінами за плечима дві охоронниці — як каже Джес, наша «козацька варта».
Ця хвилина мені вкарбовується в пам’ять тому, що подальші події розгортаються надзвичайно швидко й зовсім несподівано.
За метрів сто попереду путівець роздвоюється. Правий повертає різко на північ, а лівий, вигнувшись дугою, спершу стелеться на захід, а потім — на південний захід. Саме ним ми завжди і їдемо. Він знову приводить нас до Блувілла.
— Ральфе, — каже Джесперсен, — пам’ятаєш Фростового вірша «Дорога, якою ми не ходили»?
— Еге ж. Колись я знав його напам’ять.
— Я також.
— Чому ми ніколи не звертаємо на правий путівець? — питає Джес, обернувшись до Стайна.
— Бо звертати на нього заборонено, — бурчить Стайн, і слово «заборонено» звучить англійською в його вустах з тією ж приреченістю, з якою звучить «verboten» німецькою.
— Хто ж це заборонив? — доскіпується Джес. — Я не бачу ніякого напису.
— «Козацька варта», — відповідає Стайн.
— Вони мені про це не казали.
— Зате мені казали. Півроку тому. І доручили мені сказати, тобто переказати це вам.
— Як сумно… — зітхає Джесперсен. — Перед нами дорога, якою ми ніколи не пройдемо. — І вигляд у нього справді сумний. Потім він додає: — А якщо в кінці тієї дороги є якась дівчина? Справжня, з посмішкою на вустах.
Стайн знизує плечима. Я мовчу. Я думаю про те, що опинитися такому тридцятирічному молодикові, як Джесперсен, за колючим дротом із жінками, котрі хтозна-чому його ненавидять, — річ, певно, вельми прикра. Ми їдемо лівим путівцем, але Джесперсен раптом круто повертає коня, їде назад і ось уже скаче по правому путівцю.
— Ти схибнувся! — кричить Стайн, зупинивши свого коня. — Туди їхати заборонено!
— Я звертаю на дорогу, якою ми не ходили! — кричить Джесперсен і пускає коня учвал; його сорочка у велику червоно-голубу клітину вилискує на сонці.
Я кидаю йому навздогін:
— Джесе! Вернися! Не роби дурниць!
Повітря розтинає пронизливий свист. Це Пуссі. Вона примчала до нас із блідим від гніву обличчям, випередивши на багато метрів Джекі. Знову лунає свист. Джес не обертається. І раптом Пуссі, — я навіть очам своїм не вірю, — зупиняє свого мерина, кидає віжки на загривок, хапає карабін і прикладає його до плеча.
Я кричу:
— Не стріляйте!
Я не встигаю зважити все як слід. Мої ноги діють швидше за думку, підострожуючи Чучку й кидаючи її на мерина Пуссі. Той, злякавшись, різко повертається, лунає постріл, я чую, як у повітрі свистить куля, і бачу, як ноги Пуссі вислизають зі стремен, а сама вона падає, випускаючи з рук зброю.
Зляканий мерин з вибриком відбігає від Чучки, зупиняється на двадцять метрів нижче й починає скубти на узбіччі траву. Я насилу стримую Чучку і, борючись із нею, сам не знаю що кричу. Стайн також кричить, і Джес, нарешті примчавши до нас, накидається на Джекі:
— Це ви стріляли в мене!
Джекі, злякавшись, вихоплює тремтячою рукою револьвер і наставляє його на Джеса. Я кричу йому:
— Ні, не вона, то стріляла Пуссі!
Джеса рятує те, що коні тепер задкують на вузькій дорозі, бо Чучка кусається й хвицається, відганяючи їх від себе. Ми всі розгублено гарцюємо на місці й сердито лаємося. Дивно, що жоден кінь не зачепив копитом Пуссі, яка, страшенно бліда, й далі сидить на землі, схопившись лівою рукою за правий лікоть і перелякано скривившись.
Саме ця її поза й вираз на обличчі повертають мені холоднокровність. Спрацьовує давній рефлекс: я знову стаю лікарем. Спішившись, я прив’язую Чучку до низької гілки, щоб вона не могла більше кусатись і щоб заспокоїлась решта коней. Підходжу до Пуссі. Отже, їй теж властиве почуття страху. На щастя, вона не може дотягтися лівою рукою до свого револьвера й робить спробу дістати його правицею, але несамовито зойкає і, знову скривившись, кусає губи. Проте Пуссі не непритомніє й кричить мені: