Я дивлюся Метьюзові в очі й рішуче починаю:
— Комісію я створив на прохання президента двадцять сьомого липня. Її мета — вивчити вже відомі дані про енцефаліт-шістнадцять.
— Звідки така назва? — грубо питає Метьюз.
Мені хочеться відповісти, що він знав би це, коли б прочитав мою доповідну записку. Проте я спокійно, хоч і не надто люб’язно, кажу:
— Вперше я помітив цю хворобу в палаті номер шістнадцять Джорджтаунської університетської лікарні.
— Розповідайте далі, — каже Метьюз.
— Річ у тім, що ми мали обмаль часу, і поки що нам пощастило провести обстеження тільки у великих містах Сполучених Штатів та зарубіжних країн.
— Облиште зарубіжні країни, — кидає Метьюз.
— Одначе ця частина доповідної записки має неабиякий інтерес з політичного погляду.
— І що ж то за інтерес? — питає Метьюз з погордою, ніби я не досить освічений, щоб порушувати таку тему.
— Як відомо, усі великі пошесті досі поширювалися зі сходу на захід. А ця становить виняток: вона поширюється із заходу на схід. Ось чому в Західній Європі захворювань багато менше, ніж у нас. У СРСР, судячи з усього, ще менше, ніж у Західній Європі, а в Азії спостерігаються тільки поодинокі випадки. Крім того, ми дізналися, що Японія й Китай тепер якомога обмежують контакти свого населення з вихідцями із західних країн.
Я влучаю в ціль. Метьюз зацікавлено зводить густі чорні брови й збирається поставити нове запитання, коли це Кресбі ввічливо, але швидко й напрочуд різко каже:
— Пане секретарю, ми могли б не зупинятися на цьому. Я спромігся прочитати доповідну записку доктора Мартінеллі (коротка й підступна посмішка) й уже порадив президентові, яких політичних заходів треба вжити щодо Азії.
І хоч Метьюз до мене й не дуже прихильний, але цієї миті стає його шкода. Коли щось важливе робиться без його участі, вислухати когось у нього не вистачає терпіння.
Метьюз зціплює зуби. Після гірких пілюль йому ще мовби підсипали й перцю. Але він ковтає і це.
— Розповідайте далі, докторе Мартінеллі, — каже державний секретар, кинувши на мене сердитий погляд.
Ну звісно, зі мною можна так поводитись: я ж не якась там поважна особа!
— Внаслідок розслідування ми з’ясували, — веду я далі, — що сімдесят три відсотки невропатологів зіткнулися з хворобою у великих містах Сполучених Штатів і вона їх дуже стурбувала. Двоє з них — доктор Пірс із Лос-Анджелеса та доктор Сміт із Бостона — почали, як і я, вивчати сам вірус. Але поки що марно.
— Чому марно? — питає Метьюз якось обурено й здивовано водночас, і це видається мені трохи наївним. Мабуть, він гадає, що американська наука не знає поразок.
— Щодо мене особисто, то я взяв пункції з ураженого головного мозку й намагаюся виростити вірус.
Метьюз, який не почуває себе певним у цій галузі, мовчки дивиться на мене з-під кошлатих чорних брів, і я веду далі:
— Мета цього досліду — виокремити й визначити вірус. Але висівання досі не дало ніяких наслідків — очевидно, тому, що засіяне середовище не було адекватне.
Я замовкаю і дивлюсь на Метьюза. Він розуміє, наскільки серйозне те, що я сказав, і хоче поставити ще якесь запитання. Одначе, побоюючись виказати свою необізнаність, поводиться досить мудро: поважно підводить плечі та підборіддя з тим виглядом відповідальної особи, який, певне, й допоміг йому зробити політичну кар’єру. Потім усім тілом, так наче його шия вгвинчена в тулуб, повертається до Скелтона й питає:
— Містере Скелтон, чи не бажаєте поставити докторові Мартінеллі запитання?
Не знаю, на чому виростав Скелтон, але, звісно, тільки не на молоці людської доброти. Він мовчки дивиться на мене. На його маленькому обличчі морщиться жовтувата шкіра й вищирюються зуби. То посміхається обличчя мерця. Посмішка холодна. Я й собі дивлюся на нього. У Скелтона такі вузькі груди, що мимоволі запитуєш себе, як природі вдалося вкласти в них легені й серце. І тримається все це на самій злості. А які очі в цього чоловіка! Жовті, як у кота. Зі своєю шкірою він схожий на кам’яну статую. Скелтона всередині пече природна жовч, і він теж ненавидить мене. Його також обминули. Адже Скелтон обіймає таку посаду, що доручати мені місію мав би саме він, а не Кресбі. І тепер я переконуюсь, що він страшенно ображений і його вже мало цікавить моя розповідь про стан здоров’я народу в країні.
— Докторе Мартінеллі, — каже він слабким, надтріснутим, якимсь свистючим голосом, — я хотів би поставити вам кілька запитань. Сподіваюся, вони допоможуть скоротити вашу розповідь.