— Не торкайтесь мене!
— Не кажіть дурниць! — відповідаю я, уклякаючи навколішки біля неї. — Я лікар. Покажіть свій лікоть.
Я чую, як позад мене Стайн докоряє Джекі, що вже сховала револьвер у кобуру, й Джесові. Я беру руку Пуссі, якою вона тримається за свою шию, і легенько, через рукав уніформи обмацую лікоть. Мабуть, вона просто його вивихнула, але треба буде просвітити руку рентгеном, щоб цей висновок підтвердити чи спростувати. А оскільки Пуссі не може встати, то я припускаю, що вона, либонь, вивихнула ще й ногу. Я підводжу очі на свою пацієнтку. Пуссі теж дивиться на мене. Дивний у неї погляд: сповнений страху і огиди водночас. Він розчаровує мене. Навіть у собаки в таких випадках очі світяться вдячністю.
Я підводжусь і йду до Джекі. Сварка зі Стайном її заспокоїла. А може, похилий вік і сивий чуб Стайна? Чи мовчання Джеса? Чи те, що я не задушив і не зґвалтував Пуссі, як цього слід було б сподіватися?
Коли я підходжу до Джекі, вона, тамуючи гнів, звертається до Джеса:
— І не кажіть, ніби ви не знали, що їздити тією дорогою заборонено. Вам сказав про це професор Стайнмеєр. Я сама чула!
Я перезираюсь із Стайном. Вона чула нас за тридцять метрів? Власними вухами чи за допомогою однієї з отих проклятущих іграшок, призначених для шпигування на відстані? То ось нащо, крім усього іншого, ця «козацька варта»! Я занепокоєно згадую свої прогулянки, але не знаходжу нічого підозрілого, крім отих грубих жартів з приводу Пуссі. Мабуть, вона сприйняла їх за чисту монету, тому так і ненавидить нас.
Джекі перехоплює наші погляди, здогадується, що припустилась помилки[12], й червоніє, від чого анітрохи не поганішає. Це висока гарна дівчина з ясним, з правильними рисами — в стилі героїнь фільмів Інгріда Бергмана — обличчям, і вона зовсім не людиноненависна, хоч саме на таку думку наводять її черстві очі й холодна мовчазність. Джекі дозволила ворогові захопити її у відкритому бою, розмовляє з ним і дивиться на нього. Стайн зав’язує з нею типову суперечку: чи ми дослідники, чи військовополонені? Ви супроводжуєте нас, щоб охороняти чи стріляти в нас? Джекі намагається виправдатись, розгублюється й водночас утрачає контроль над ситуацією.
Коли я підходжу до неї, щоб поговорити про Пуссі, то зауважую, що вона дивиться на мене без будь-якої злоби. Мої очі опиняються на рівні її коліна, і в цю мить мені зовсім недоречно спадає на думку, що я не проти неупереджено погладити її, хоч у такому ділі навряд чи можна бути неупередженим. Мабуть, мені чужа та особлива ненависть, про яку говорила в своїй проповіді Рут Джеттісон.
— Треба повертатись додому, — кажу я. — Пуссі вивихнула руку, її треба негайно вправити. Зараз ми з Джесом посадимо її на коня. Сподіваюсь, вона зможе триматися на ньому. Ви зі Стайном їхатимете обабіч неї й пильнуватимете, щоб вона не впала. А ми з Джесом поїдемо попереду.
— Гаразд, — каже Джекі.
Впіймати мерина виявилось нелегко, а ще важче було посадити на нього Пуссі. Та коли ми це зробили, Стайн підкликав мене й сказав:
— Ральфе, будь ласка, знайдіть мого капелюха. Ви ж знаєте, як важко мені буде знову сісти на цю шкапу, якщо я спішуся.
Я шукаю тірольський капелюх і заразом знаходжу карабін Пуссі, про який розгублена «козацька варта» геть забула. Я підбираю карабін і, тримаючи його за ствол, з усмішкою простягаю Джекі; вона зніяковіло бере його. Слід було б зауважити Пуссі, що я врятував її від військового трибуналу, але робити це я не маю бажання. Права нога в неї випадає із стремена, зігнута права рука лежить на животі, а пальцями Пуссі притримується за уніформу. Пуссі дуже бліда, і навряд чи їй буде приємно трястися на мерині всі п’ять або й шість кілометрів дороги.
— Мій капелюх, — нагадує Стайн.
А ось і він. Я неуважливо подаю його Стайну, і той раптом червоніє. Всі обертаються до нього, крім Пуссі, яка, сидячи в сідлі, не може собі цього дозволити. Стайн розмахує своїм тірольським капелюхом. З обох боків подовжньої складки на верхівці капелюха видніють дві дірки: то його прошила сліпа куля Пуссі.
Стайн підганяє свою кобилу до Пуссі й мовчки, але гнівно показує їй, що вона наробила. Пуссі мовчить, докладаючи чималих зусиль, щоб не знепритомніти. Стайн так само швидко, як і скипів, заспокоюється. Потім, розвернувши Мірту, стає поряд із Джекі й суворим голосом каже:
12
Або мені здається, що вона припустилася помилки. Насправді, в чому я переконаюсь пізніше, це було приховане попередження. (