Очевидно, Джекі й Пуссі пристали на пропозицію Стайна мовчати чи принаймні не роздувати довкола інциденту пристрастей, бо ніхто з нас, навіть Джесперсен, не дістав від містера Берроу записки про штраф, який вирахували б із нашої платні. Прогулянки в неділю пополудні й далі відбуваються своїм звичаєм, тільки замість Пуссі тепер нас супроводжує незграбна, просто неотесана й така сама холодна висока чорнявка. Мені, хоч як це дивно, бракує Пуссі, дарма що вона жодного разу не посміхнулася до мене, жодного разу не глянула в мій бік. Проте я відчував утіху, коли дивився на неї.
Коли ми під’їздимо до гори, я зупиняю Чучку, обертаюсь і чекаю на «козацьку варту». Нарешті Джекі порівнюється зі мною, і я цілком природно запитую її, як себе почуває Пуссі. Моя сміливість приголомшує Джекі. Мовчазгна угода, нещодавно укладена між нами, викликає в неї таку ніяковість, а те, що я лікував її подругу, так зворушує Джекі, що вона відповідає:
— Пуссі почне виконувати свої службові обов’язки наступного тижня.
Я наздоганяю Джеса та Стайна, і Джес заводить пісню. Ми співаємо, щоб заглушити звукоуловлювач «козацької варти». Коли я розповідаю Стайнові про свою розмову з Джекі, він знизує плечима, трясе сивим чубом І бурчить:
— Якого це дідька вас зацікавило те дівчисько?
— Вона ж бо моя пацієнтка, — відповідаю я.
Після цих моїх слів Стайн скоса зиркає на мене. Проте він задоволений.
— Тепер, — каже, — вони змушені будуть розмовляти з нами.
І справді, наступної неділі ми, щойно в’їхавши в ліс, дожидаємось «козацької варти», потім Стайн під’їздить до Пуссі, дивиться їй у вічі й осудливим голосом питає:
— Скажіть, ви, коли цілились у доктора Джесперсена, мали намір застрелити його?
Пуссі страшенно червоніє й надсадно вигукує:
— Я не цілилась у нього? Я хотіла вистрілити в повітря! У тому, що сталося, винен доктор Мартінеллі — він пустив свою Чучку на мого коня!
Я сухо кажу:
— Звідки мені було знати, що ви не хотіли застрелити Джесперсена? Ви завжди ставитесь до нас із лютою ненавистю.
Пуссі ніяковіє, але не дивиться на мене.
— Ми не відчуваємо до вас ненависті, — відповідає вона, захищаючись. — Ми виконуємо вказівки.
— Годі розмовляти! — рішуче втручається Джекі.
— Ті вказівки забороняють вам і розмовляти з нами? Тоді скажіть, хто ми у ваших очах? Чудовиська? Безправні істоти? Злочинці?
Цей мій раптовий наступ збиває їх із пантелику; я користуюся з нагоди й звертаюся до Пуссі:
— Вам вистачило мужності сказати, що ви не відчуваєте до нас ненависті. Але ж ви навіть не подякували мені за медичну допомогу.
— Невже я повинна дякувати й за те, що ви збили мене з коня?!
— Ви добре знаєте, що я не мав наміру збивати вас з коня. Ви забуваєте, що коли б я не наполіг і не подав вам негайної допомоги, то містер Берроу відвіз би вас до міста! Двісті кілометрів автомобілем! Три години в дорозі! Ви відчули б, що це таке!
— Що ж, дякую, — сердито каже Пуссі, але цього разу не відводить погляду, і я встигаю зазирнути їй в очі.
— Ну годі! — сичить Джекі. — Прошу вас припинити розмову!
Ми повертаємо коней. Ідемо далі. В мене складається враження, що я здобув перемогу. Але так триває недовго, бо Стайн майже відразу й розвіює моє враження. Він киває Джесові головою, щоб той співав, а сам накидається на мене з докорами. Голос у нього низький, свистючий, у його англійській дедалі помітнішою стає німецька вимова.
— Ральфе, я не збираюся розтлумачувати тобі все ще раз. Ти такий самий божевільний, легковажний і безвідповідальний, як і Джес, і це ще м’яко сказано. Що діється між тобою і цією дівчиною? Вдаєш, ніби сваришся з нею, а сам залицяєшся! А вона, дурепа, відповідає тобі взаємністю! Розмовляти, звісно, можна! Але ж не так! Чим це для тебе скінчиться? Ще гіршими неприємностями. І для нас також. Подумай про Дейва, якщо не хочеш думати про нас! У всякому разі, якщо ти поведешся так ще раз, якщо я знову побачу, що ти дивишся на цю дівчину, то зроблю дуже просто: відмовлюся від прогулянок, і ви їздитимете самі!
— Стайне, ти користуєшся тим, що старший від мене, — роздратовано відповідаю я. — Але твій вік не дає тобі ніякої влади наді мною! Мені не потрібен татусь, який би радив, що я маю робити.
Стайн замовкає, Джес перестає співати. А я дивуюся, що мене так раптово охопив гнів. І водночас хвилююсь. На мою думку, в цій моїй реакції є щось ненормальне. Симптоми неврозу або, точніше, його наближення. О, знаю, це даються взнаки мої напружені взаємини з Дейвом, суспільне приниження, якого я зазнав, мовчанка Аніти. Гаразд. Я не вірю — принаймні в моєму випадку — у цілющі властивості психоаналізу. Навпаки, я вірю в лікувальну спроможність людської поведінки. Змінивши поведінку, я, гадаю, зможу певною мірою полегшити свої страждання.