Я відчув свою перевагу й одразу ж вирішив скористатися з неї. Четвертого квітня я написав містерові Берроу такого листа:
«Шановний містере Берроу! Місіс Гельсінгфорс має рацію. Те, що в моїй лабораторії досі не досягнуто значних результатів, слід віднести на напруженість, яка виникла між мною та С.
Що ж до мене особисто, то я й далі домагаюся своєї відставки і задля волі ладен відмовитись від сум, які мені винна компанія «Гельсінгфорс».
Доктор Мартінеллі».
Я був певен, що цей лист нічого не змінить. У ньому я звинуватив лише С, не згадавши й словом про жінок, які, однак, поставили переді мною в лабораторії стільки проблем. Я промовчав про них з тактичних міркувань: не хотів битися водночас з двома ворогами.
Гільда Гельсінгфорс надіслала відповідь п’ятнадцятого квітня:
«Докторе Мартінеллі! Я беру до уваги, що Ви вже двічі подавали заяву про свою відставку. Це дозволяє мені того дня, коли ми з Вами розлучатимемось, не виплатити Вам вихідної допомоги, передбаченої угодою.
А поки що прошу й далі виконувати обов’язки, які на Вас покладено.
Гільда Гельсінгфорс».
Конверта я розпечатав, як і доти, аж тоді, коли залишився в помешканні сам. Я боявся спокусити долю. Але потім зітхнув і вишкірив зуби. Так, я вишкірив зуби. Зусилля партнерки по угоді нагнати на мене в останню мить бодай якогось страху («того дня, коли ми з Вами розлучатимемось»), здалися мені грубими, непевними й малопереконливими, а думка, нібито я клопотатимусь про вихідну допомогу, коли мене проганятимуть із «забороненої зони», — зовсім смішною.
У цьому листуванні з Гільдою Гельсінгфорс я відчув себе переможцем, і це дало мені неабияку втіху. Але вона тривала не довго. Радість анітрохи не скидається на рослину, яка може рости в Блувіллі. Власне, коли все добре зважити, цей епістолярний двобій нічого не змінив. Справи в лабораторії ішли й далі погано. Дослідження не посувалися.
У мене було надто мало надії на Анітин приїзд, тому я нікому не сказав, що вона пообіцяла навідати мене наступної суботи. Одначе місіс Пірс здогадалася про це. Невже на мені все написано? Невже її очі прочитали Анітиного листа (зіжмаканого, а потім розгладженого) крізь мій костюм і шкіряний гаманець?
Звісно, якщо місіс Пірс довідалася про майбутній Анітин приїзд, то в Блувіллі про це знають уже всі. У тім числі й «одиначки» та С. Місіс Пірс — єдина дружина ЧО, якій пощастило налагодити взаємини з вищими кастами. І хоч її розпалює невситима цікавість, вони не замовкають, коли вона опиняється в їхньому колі, не кидають на неї холодних поглядів і не гримають. Вона розтопила їм серця своєю привітністю, зворушила їх своїми передчуттями і збентежила пророкуваннями.
Її мисливське поле — кафетерій. Заповнивши тацю, місіс Пірс ніколи не сідає за стіл ЧО, навіть за стіл свого чоловіка. Вона знає, що з нами може побачитись коли їй заманеться, і приберігає нас на вечір. У кафетерії Джоан, покрутивши пташиною головою й понишпоривши довкола яструбиними очима, вибирає собі майбутню жертву, а тоді раптом кидається до столу С або «одиначок» — де тільки побачить вільне місце. Потім умоститься, заволодіє увагою сусідів і починає без упину розмовляти. Ця жінка знає все й про всіх, і їй легко вдається розважити й розчулити людей.
Місіс Пірс зачаровує кожного ще й своїми здібностями. Вона графолог, фізіономістка й хіромантка. Джоан знає імена та прізвища всіх мешканців Блувілла, знає вік, смаки, турботи й слабкості кожного. З доктором Гребелом вона щоразу заводить мову про колекціонування (хтозна-тільки, звідки вона довідалася про цю його пристрасть, адже він небалакучий). Спробувала Джоан взяти штурмом і місіс Берроу й здолала її менше, ніж за тиждень. А містер Берроу чинив га опір цілий місяць — усе вислизав з її рук. («Ральфе, мені ніяк не щастить схопити його, він надто слизький».) Та зрештою Джоан таки знайшла пастку й на нього: марнославство. Воно в містера Берроу справді велике, гіпертрофоване, навіть патологічне. Я бачив, як діяла місіс Пірс: це було незабутнє видовище. Підстрибуючи на своїх довгих, як у чаплі, ногах, вона з виглядом чародійки підкрадалася до містера Берроу і, як тільки опинялася біля нього, починала щедро обсипати його компліментами. Управитель сприймав їх залюбки: навіть надто перебільшені компліменти не викликали в нього зніяковіння. Я відвів місіс Пірс убік і сказав: «Джоан, ви не маєте почуття міри, ви розливаєте похвалу ополоником!» Вона засміялася уривчастим, пронизливим сміхом, схожим на крик. чайки. «Ні, Ральфе! Не ополоником, а кельмою! На містера Берроу похвалу треба ляпати тільки кельмою!»