Цілком очевидно, що це були дуже примітивні індивіди чоловічої статі, але психолог дійшла висновку, що на такі самі низькі мотиви посилались і білі дідугани, які свого часу дістали вищу освіту: в усіх випадках «переважувала статева гордість і приховане прагнення агресивності та панування над індивідами нашої статі».
Дідугани, завершувала Дебора Грімм, являють собою куди більшу небезпеку, ніж «кавалери без дам», бо останні живуть непевним життям у сільській глушині й доступні тільки купці привілейованих жінок. Отже, сьогодні питання стоїть так: чи дозволятимемо ми «в ім’я застарілого поняття свободи особистості» невихолощеним чоловікам похилого віку й далі калічити юне населення міст, чи нарешті зважимося задля загального добра вдатися до примусу й ухвалимо закон, який зобов’яже їх приєднатися до лав скопців?»
Скінчивши читати, я побачив, що в мене ще багато часу, поки встане Дейв. Я ще раз перечитав статтю від початку до кінця. Але цього мені було замало: я втретє переглянув окремі місця, зокрема допит Б. І виклад думок «справедливого» суду, який дав йому п’ять років ув’язнення. Потім я знайшов місце, де Дебора Грімм згадує про виховання, яке день у день калічило душі дівчат у навчальних закладах. Нарешті я повернувся до останнього абзаца й перебіг його очима, зупиняючись, зокрема, на словах, спрямованих проти «застарілого поняття свободи особистості».
По суті, Джоан Пірс мала слушність. Я був надто безтурботний, просто погруз у дрібних особистих клопотах. Досі я жив у Блувіллі таким собі короткозорим егоїстом, який бачить не далі огорожі з колючого дроту. Джоан Пірс розуміла, що стаття Дебори Грімм проллє мені світло на багато подій. Проллю світло? Ні, краще сказати, осяє блискавкою! І те, чого я не розумів як слід, здавалося жахливішим за те, що я чітко собі уявляв.
Подумати тільки: ще тиждень тому відмова у відставці мене майже заспокоїла! З якою легкістю я покладався на надію! Як покірно я змирився з тим, що мене позбавили газет, будь-якої інформації взагалі, що мене тримали, мов хлопчика, у повному невіданні, що я не міг розпоряджатися власним життям і сліпо зосередив усю свою увагу на Дейві, Аніті, невеликому колі друзів у Блувіллі, на своїх мріях і злигоднях.
Тепер я прокинувся, і це пробудження виявилося жахливим. Порівняно з нетрищами за колючим дротом Блувілл був майже оазою. Звісно, атмосфера тут задушлива, але жити якось можна. Тут за вами шпигують усі двадцять чотири години на добу, але ви не ризикуєте, виходячи з дому, зазнати нападу. Вас не кидають до в’язниці за те, що ви дали себе викрасти. Слова «чоловік під охороною» все більше втрачають іронію, коли ви дізнаєтесь, що діється за огорожею. Пекло для неоскоплених чоловіків не в Блувіллі, як вважав я і Стайн, а за його колючим дротом.
Розділ шостий
Моя розмова з Джоан Пірс відбулася в середу ввечері. Наступного дня, у четвер, я вирішив піти в рішучий наступ на працівниць своєї лабораторії. Щоб освіжити атмосферу, мені слід було, цілком очевидно, поговорити з людьми. Але не хотілося робити це з усіма водночас: переді мною постало б тоді забагато проблем. Тож я поділив персонал на частини: спершу вирішив узятися до жінок, потім — до доктора Гребела, а відтак і до решти С. Тобто я брав на себе три випробування, і кожне наступне з них мало бути легшим, якщо тільки я доможуся успіху в першому. Власне, я гадав, що коли мені пощастить перетягти на свій бік жінок, то так я позбавлю доктора Гребела його найвпливовіших прибічників.
Я не скористався з невеличкої зали лабораторії, де ми звичайно дивилися кінофільми й проводили короткі збори. Мені хотілося надати розмові більшої інтимності. Я приніс до свого кабінету шість стільців і розставив їх не перед столом, а колом, бо вирішив сидіти не на своєму місці — це поставило б мене у зверхнє становище над працівниками, — а серед них, як рівний серед рівних. Ось так приготувавшись, я почав викликати їх одну за одною по селектору.