— Тепер, — кажу я, — здається, ми вже маємо Федеральний сім’яний банк. Колись були тільки приватні такі банки. Вони зберігали сім’я при температурі рідкого азоту десь за двадцять доларів на рік.
— Але навіщо? — питає Джесперсен, підводячи брови.
— Скажімо, ти зробив собі розтин сім’яного каналу, але хочеш, незважаючи на це, зберегти здатність мати дітей.
— Тоді навіщо ж робити собі розтин сім’яного каналу? — сміється Джес.
— Гадаю, тут нема нічого дивного. Були чоловіки, які вважали, що то вони повинні стати безплідними, а не жінки, з якими вони живуть. І ті чоловіки зберігали в одному з банків своє сім’я — на той випадок, коли б їхні дружини забажали завагітніти.
— Йолопи! — скрикує Стайн. — Невиліковні йолопи!
Джес зиркає на Стайна, але той не зав’язує з ним розмови, і Джес повертається в мій бік.
— Що ж до мене особисто, — каже він, — то мені такі чоловіки здаються благородними. Навіщо примушувати жінок вживати пілюлі? Чому не може чоловік зробити так, щоб жінка не вагітніла?
— Це не те саме, — озиваюсь я. — Жінка може будь-коли кинути вживати пілюлі. А ось повернути чоловікові після розтину сім’яного каналу здатність знову мати дітей насправді вдається тільки в двадцятьох п’ятьох випадках із ста. Розтин — це каліцтво, і нема певності, що воно не таїть у собі небезпеки.
— Божевілля! Божевілля! — вигукує Стайн. — Не говори мені про це американське безглуздя! Принаймні тепер уже не стоїть питання про розтин сім’яного каналу! У вас чоловіків просто каструють, досить тільки сказати «так» чи «ні». (Ця фраза наводить мене на думку, що Джоан Пірс давала йому читати статтю Дебори Грімм і він запам’ятав, що та писала про неоскоплених чоловіків літнього віку.) Тепер питання полягає в тому, згодимося ми взяти на себе роль огирів-плідників чи ні.
Мовчанка.
— Перше ніж відповісти, я прошу тебе подумати, — кажу я. — Щоб потім ти не звинувачував у легковажності тільки мене.
Стайн реагує зовсім несподівано. Він схвально всміхається, ніби оцінюючи зі знанням справи це моє гостре зауваження.
Я встаю, підходжу до вікна й трохи відхиляю подвійні штори. Надворі темно. Не видно нічого, крім яскраво освітленого барака «самотніх жінок», що стоїть навпроти за якихось метрів двадцять. Там спить Берідж. Я навіть знаю, де її вікно.
Насправді я ні про що не думаю. Все вже обмірковано. Я тільки хочу перепочити й узяти розгін. З нас трьох Стайн найкраще поінформований, має найбільший досвід і Наймудріший. Але я не хочу, щоб він гримав на мене. Він робить це не свідомо, але наслідок той самий: розмова з ним обертається на його монолог, який нагадує звинувачувальну промову на суді. Стайнові притаманна манія звинувачення, обурливого викриття, палкої зневаги. На початку розмови нас це ще не стосується, та, оскільки ми в нього під рукою, згодом він накидається й на нас.
Зробивши так паузу в розмові, я знову сідаю в крісло й кажу:
— Переді мною передусім постає питання: чи нам справді дають вибір? Чи ми можемо відмовитися? Мабуть, так, бо Малберрі пише в своєму листі «якщо Ви згодні». Але я одразу ж звернув увагу на те, що він призначає нам побачення з групою лаборантів, так ніби він упевнений у нашій згоді.
— Цілком правильно, — кидає Стайн.
— Дякую, Стайне, за підтримку, — кажу я з нотками сарказму. — Я лише хочу переконатися, що мені надають можливість відмовитись. А що цю відмову розцінять як антипатріотичний вчинок, то я виправдаю її моральними мотивами. Я відповім, що відчуваю огиду до мастурбації, особливо коли її робитиме мені санітар. По суті, я розглядаю це як гомосексуалізм.
— Непогано, — каже Стайн, і його збрижене обличчя старого слона ще більше морщиться. Він похитує головою і докидає з усмішкою в кутиках губів: — Непогано. Але я придумав ще краще. Я скажу, що вирішив залишитися вірним іудейському закону і розглядаю мастурбацію як Онанів гріх, про який ідеться в тридцять восьмому розділі Книги Буття.
Я зиркаю на нього й хитаю головою.
— Не дуже й краще. Тобі скажуть, що твоє сім’я не викинуть на землю й не осквернять, а, навпаки, старанно зберуть для майбутнього запліднення.
— Нічого мені не скажуть, Ральфе. Релігія — це справжній бастіон, і ніхто не наважиться піти на нього в наступ.
Мовчанка. Ми дивимося на Джеса, і той червоніє. А тоді досить сміливо каже:
— А я маю намір дати згоду.
Стайн, на превеликий мій подив, не червоніє і навіть не вимагає пояснення. А втім, я теж не вимагаю, тільки пильно дивлюся на Джеса. Джес теж утуплюється в мене своїми ясними очима.