— Стривай, чи правильно я все розумію? Уряд, отримавши мільярди від податків, забезпечив ними дипломатів, і ті відкрили дорогу. Гроші перейшли в руки промисловців, і ті використали їх для інвестицій у спільні підприємства, від яких потім було отримано рекордний прибуток. Іншими словами, все як завжди. Хтось виграє, а хтось оплачує рахунки, і ми знаємо, хто в якій ролі виступає.
— Ти цинік. Позики повинні були повертатися державі.
— Ти сказав, що вони були безпроцентними. Отже, це означає, що платникам податків, які надали свої кошти, в результаті не дісталося нічого. Веннерстрьом отримав шістдесят мільйончиків, п’ятдесят чотири з яких він інвестував. А куди поділася решта шість мільйонів?
— Тієї ж хвилини, коли стало відомо, що проекти УПП будуть перевірятися, Веннерстрьом відправив до УПП чек на шість мільйонів і повернув різницю. Тим самим, суто юридично, у справі було поставлено крапку.
Роберт Ліндберґ замовк і подивився на Мікаеля з викликом.
— Звучить, начебто Веннерстрьом розтратив трохи грошей УПП. У «Сканська» зникло півмільярда, а історія з «золотими парашутами» директорів «АВВ» обійшлася десь у мільярд — ось що вже справді обурило народ. А тут, схоже, і писати особливо ні про що, — сказав Мікаель. — Сьогоднішній читач вже переситився статтями про некомпетентних ділків, навіть якщо йдеться про гроші від податків. У цій історії є що-небудь іще?
— Це тільки початок.
— Звідки тобі відомо про махінації Веннерстрьома в Польщі?
— У дев’яностих роках я працював у Торговельному банку. Вгадай, хто проводив перевірки для представника банку в УПП?
— Он воно що. Ану ж бо, розкажи.
— Так от, двома словами все відбувалося так. УПП отримує від Веннерстрьома пояснення. Складаються папери. Гроші, що залишилися, повертаються. Повернути шість мільйонів — це було придумано дуже спритно. Якщо хтось з’являється на порозі з мішком грошей, які він хоче тобі віддати, адже ти, хай йому біс, ні за що не засумніваєшся в чесності його намірів.
— Ближче до справи.
— Але, дорогий Блумквісте, я ж бо і кажу про справу. В УПП звітом Веннерстрьома залишилися задоволені. Капітал, зрозуміла річ, пішов під три чорти, але до того, як його вкладали, ніяких претензій не було. Ми проглянули рахунки, трансферти і всі інші папери. Із звітністю скрізь усе гаразд. Я в це повірив. Мій шеф теж. В УПП повірили, і уряду було нічого додати.
— То в чому ж заковика?
— Ось тепер історія набуває делікатного характеру, — сказав Ліндберґ. Раптом він якось різко протверезів і більше не здавався п’яним. — Позаяк ти у нас журналіст, зваж, що це не для преси.
— Облиш. Ти ж не можеш спершу видати мені інформацію, а тоді взяти та й заявити, що я не маю права нею скористатися.
— Звичайно, можу. Але те, що я тобі розповів, зовсім не є таємницею. Якщо маєш бажання, можеш піти й ознайомитися із звітом. Про решту — про що я поки ще не розповів — ти теж можеш написати, але за умови, що я там фігуруватиму як анонімне джерело.
— А, отак? Але, згідно із загальноприйнятою термінологією, «не для преси» означає, що мені повідомили щось по секрету і писати про це я не маю права.
— Плювати я хотів на термінологію. Пиши, що тобі здумається, але я — твоє анонімне джерело. Домовилися?
— Авжеж, — відповів Мікаель.
Заднім числом, звичайно, стало ясно, що він зробив помилку, коли дав таку відповідь.
— Ну гаразд. Значить, уся історія з «Міносом» розігрувалася років десять тому, відразу після падіння Берлінської стіни, коли більшовики почали ставати доброчесними капіталістами. Я був одним з тих, хто перевіряв Веннерстрьома, і мені весь час здавалося, що в цій історії щось нечисто.
— Чому ти нічого не сказав у процесі перевірки?
— Я обговорював це зі своїм шефом, проте зачепитися виявилося ні за що. Всі папери були в порядку, і мені залишалося тільки поставити свій підпис під звітом. Але потім кожного разу, коли я натрапляв на ім’я Веннерстрьома в пресі, мої думки поверталися до «Міноса».
— Ясно.
— Бачиш, за кілька років по тому, в середині дев’яностих, мій банк вів деякі справи з Веннерстрьомом. Правду кажучи, справи досить великі. І вийшло не дуже вдало.
— Він надув вас на грошах?
— Ні, не так грубо. Обидві сторони на цьому заробили. Проблема швидше в тому, що… навіть не знаю, як це пояснити. Зараз я вже починаю говорити про власного працедавця, і мені б не хотілося вдаватися в подробиці. Проте мене вразило, яке несхвальне загальне враження від усього цього залишилося. А в ЗМІ Веннерстрьом зображується як великий економічний оракул і за рахунок цього живе. Довіра — його капітал.