У наступні місяці Арманський узяв Лісбет Саландер під своє крило. Якщо вже бути цілком відвертим, то він розглядав її як маленький, свій особистий соціальний проект. Він доручав їй простенькі розслідування і намагався підказувати, як краще діяти. Вона терпляче слухала, а потім йшла і виконувала завдання винятково на власний розсуд. Він попросив технічного керівника навчити її основ комп’ютерної грамотності; Саландер покірно просиділа за партою півдня, після чого технічний керівник з деяким роздратуванням доповів, що вона, схоже, і так краще розуміється в комп’ютерах, ніж більшість співробітників підприємства.
Незабаром Арманський переконався, що, незважаючи на розмови про ефективне ведення справ, пропозиції пройти курс навчання персоналу і використати всякі інші можливості, Лісбет Саландер зовсім не збиралася підстроюватися під заведений в офісі «Мілтон сек’юриті» порядок. Це ставило його перед неприємною дилемою.
Для решти співробітників Лісбет залишалася й далі джерелом роздратування. Арманський чудово усвідомлював, що ні від кого іншого не потерпів би появи на роботі, коли йому або їй заманеться, і в звичайній ситуації швидко поставив би ультиматум, зажадавши змінити поведінку. Він також здогадувався, що Лісбет Саландер у відповідь на ультиматум або погрозу звільнення просто зниже плечима. Отже, йому доводилося вибирати: або спекатися її, або змиритися з тим, що вона працює не так, як усі нормальні люди.
Ще більша проблема Арманського полягала в тому, що він ніяк не міг розібратися у власних почуттях до цієї молодої жінки. Вона була, немов невідчепна короста, відштовхуючою і разом з тим привабливою. Про сексуальний потяг тут не йшлося, так, в усякому разі, думалось Арманському. Жінки, на яких він зазвичай поглядав, були пишними блондинками з пухкими губами, що пробуджували його фантазію; крім того, він уже двадцять років як був одружений з фінкою на ім’я Рітва, котра навіть у зрілому віці з лихвою відповідала всім його вимогам. Дружину він ніколи не зраджував; ну, можливо, зрідка і траплялося таке, що, коли б їй про це стало відомо, вона могла б неправильно його зрозуміти, але їхній шлюб був щасливим, і в нього були дві дочки віку Саландер. У будь-якому разі, його не хвилювали плоскогруді дівчата, яких здалеку можна прийняти за худеньких хлопчаків. Це було не в його стилі.
Однак він почав ловити себе на непристойних мріяннях про Лісбет Саландер і визнавав, що її присутність не залишає його цілком байдужим. Але привабливість її, вважав Арманський, полягала в тому, що Саландер здавалася йому якоюсь чужорідною істотою. З таким же успіхом він міг би закохатися в зображення грецької німфи. Саландер була представницею якогось нереального світу, до якого він тягнувся і не міг туди потрапити, — та якби він і міг, дівчина йому цього б не дозволила.
Якось, коли Арманський сидів у вуличному кафе на площі Стурторгет у Старому місті, до закладу неквапливою ходою зайшла Лісбет Саландер і сіла за столик неподалік. З нею були троє дівах і хлоп’яга, одягнені в такому ж самому стилі. Арманський з цікавістю спостерігав за нею. Вона здавалася такою ж стриманою, як і на роботі, проте майже посміхалася, слухаючи діваху з пурпурним волоссям.
Арманському стало цікаво: як би відреагувала Саландер, якби він прийшов одного разу на роботу із зеленим волоссям, у потертих джинсах і розмальованій шкіряній куртці із заклепками? Але швидше за все, вона б просто посміялася з нього.
Вона сиділа до нього спиною, жодного разу не обернувшись і, очевидно, не помічаючи, що він тут. Її присутність дивним чином не давала йому спокою, а коли він за кілька хвилин підвівся, збираючись непомітно піти, вона раптом повернула голову і подивилась просто на нього, ніби весь час знала, що він тут, і тримала під спостереженням свого радара. Її погляд був немов блискавична атака, і Арманський поспішно покинув кафе, удавши, що не помітив дівчину. Вона не привіталася, але провела його очима, і лише коли він завернув за ріг, цей погляд перестав пекти йому спину.
Сміялася вона рідко або й взагалі ніколи не сміялася. Проте з часом Арманському почало здаватися, що її ставлення до нього трохи потепліло. Вона мала, м’яко кажучи, стримане почуття гумору, яке часом проступало в ній лише кривою в’їдливою посмішкою.
Її бездушність іноді викликала в Арманського бажання схопити її, струсонути, хоч якось прорватися крізь її захисну шкаралупу, щоб завоювати її дружбу чи бодай повагу.