Коли її запитували, чому ж минулорічне викриття Веннерстрьома обернулося таким фіаско, вона напускала ще більшого туману. Еріка ніколи не брехала, але, можливо, не завжди була цілком відвертою. Не для друку, коли в неї не тримали перед носом мікрофон, вона кинула кілька загадкових реплік, які, коли скласти їх разом, наводили на надто поспішні висновки. Тому й народилася чутка, що швидко розрослася до колосальних масштабів, згідно з якою Мікаель Блумквіст відмовився від захисту в суді і добровільно пішов на тюремне покарання та великий штраф, бо інакше його документи неминуче призвели б до розкриття джерела. Його порівнювали з відомими американськими колегами, що мали за краще потрапити до в’язниці, ніж розкрити джерело інформації, і описували як героя, в таких лестивих висловах, що він ніяковів. Проте спростовувати це непорозуміння наразі було не варто.
Усі погоджувались: людина, яка видала цю документацію, неодмінно належить до кола найбільш довірених осіб Веннерстрьома. Тому розпочалася довга побічна дискусія про те, хто ж є анонімним джерелом інформації — співробітник, що мав причини для невдоволення, чи адвокати; до можливих кандидатів зараховувалися навіть Веннерстрьомова донька, яка надто полюбляє кокаїн, та інші члени сім’ї. Ні Мікаель Блумквіст, ні Еріка Берґер нічого не говорили і постійно утримувалися від коментарів на цю тему.
Еріка вдоволено посміхнулася, зрозумівши, що вони перемогли, коли одна з вечірніх газет на третій день буму надрукувала статтю, що мала заголовок «Реванш „Міленіуму“». У тексті статті було намальовано втішливий портрет журналу і його співробітників, і до того ж проілюстровано вельми вдалою фотографією Еріки Берґер. Її називали королевою журналістських розслідувань, а це означало додаткові очки в ієрархії розважальних колонок, і вже чути було розмови про Велику журналістську премію.
Через п’ять днів по тому, як «Міленіум» випустив перший залп, до книжкових крамниць надійшла книжка Мікаеля Блумквіста під назвою «Банкір мафії». Книжка писалася денно і нощно в Сандхамні у вересні-жовтні і була спішно і в суворій таємниці надрукована в друкарні компанії «Халлвінґс реклам», у містечку Моргонгова, неподалік від Уппсали. Вона стала першою продукцією зовсім нового видавництва з власним логотипом «Міленіуму». Тексту передувала загадкова присвята: «Саллі, що показала мені переваги гри в гольф».
Це була груба книжка кишенькового формату на шістсот п’ятнадцять сторінок. Маленький тираж книжки — дві тисячі примірників — практично гарантував збитковість видання, та вже за кілька днів тираж було розпродано, і Еріка Берґер швиденько замовила ще десять тисяч примірників.
Рецензенти відзначали, що тепер Мікаель Блумквіст, у всякому разі, не поскупився на публікацію розгорнутих джерел матеріалу. Їхнє спостереження було цілком справедливим. Дві третини книги становили додатки, що були копіями документів з комп’ютера Веннерстрьома. Одночасно з виходом книги «Міленіум» виклав на своїй домашній сторінці в Інтернеті тексти з комп’ютера Веннерстрьома в PDF-файлах. Будь-хто охочий міг скачати собі цей матеріал для докладного вивчення.
Дивна на перший погляд поведінка Мікаеля Блумквіста, який увесь цей час уникав спілкування, була частиною виробленої ним з Ерікою стратегії. Його розшукували всі газети країни. Тільки після виходу книги Мікаель виступив з ексклюзивним інтерв’ю, яке дав «Тій, з каналу ТБ-4», отож їй знову вдалося випередити державне телебачення. Проте інтерв’ю аж ніяк не мало характеру дружніх посиденьок, і в своїх запитаннях вона зовсім не запобігала перед ним.
Переглядаючи пізніше відеозапис свого виступу, Мікаель був особливо задоволений одним обміном репліками. Інтерв’ю йшло в прямому ефірі в той час, коли Стокгольмська біржа перебувала в стані вільного падіння й успішні молоді маклери були близькі до наміру викинутися з її вікон. Його запитали про відповідальність «Міленіуму» за те, що економіка Швеції опинилася на межі катастрофи.
— Твердження, що економіка Швеції перебуває на межі катастрофи, нонсенс, — блискавично відповів Мікаель.