— Крім усього іншого, я не мав би сили написати цю історію, — сказав він. — Сімейство Ванґер стоїть мені кісткою в горлі.
Вони трохи помовчали, а потім Мікаель змінив тему:
— Що ви відчуваєте, знову ставши через двадцять п’ять років генеральним директором?
— Це тільки тимчасово, але… хотілося б усе-таки бути молодшим. Зараз я працюю тільки по три години на день. Усі засідання проходять у цій кімнаті, і Дірк Фруде знову став моєю ударною силою, якщо хто-небудь починає ставати дибки.
— Хай тремтять юніори! Я далеко не відразу зрозумів, що Фруде не просто скромний економічний радник, а ще й людина, яка вирішує за вас проблеми.
— Саме так. Щоправда, все вирішується разом з Харієт, і в офісі крутиться вона.
— Як у неї справи? — спитав Мікаель.
— Вона успадкувала братову і материну частки. Разом ми контролюємо близько тридцяти трьох відсотків концерну.
— Це досить?
— Не знаю. Бірґер чинить опір і пробує ставити їй підніжки. Олександр раптом усвідомив, що в нього з’явилася можливість набути власної ваги, і об’єднався з Бірґером. У мого брата Харальда рак, і він довго не проживе. У нього одного залишився великий пакет акцій — сім відсотків, — який успадкують його діти. Сесілія й Аніта об’єднаються з Харієт.
— Тоді у вас під контролем опиниться понад сорок відсотків.
— Такого блоку голосів у сім'ї ще ніколи не було. На нашому боці опиниться достатня кількість держателів одного-двох відсотків. У лютому Харієт змінить мене на посту генерального директора.
— Щастя це їй не принесе.
— Ні, але така необхідність. Нам потрібні нові партнери і свіжа кров. Ми також цілком можемо співпрацювати з її власним концерном в Австралії. Існують різні можливості.
— Де Харієт зараз?
— Тобі не пощастило. Вона в Лондоні. Але вона дуже хоче з тобою побачитися.
— Я зустрінуся з нею на засіданні правління в січні, якщо вона приїде замість вас.
— Я знаю.
— Перекажіть їй, що я ніколи не обговорюватиму події шістдесятих років ні з ким, окрім Еріки Берґер.
— Я це знаю, і Харієт теж. Ти людина з правилами.
— Проте перекажіть їй, що вся її діяльність починаючи з цього моменту вже зможе потрапити до журналу, якщо вона не поводитиметься гідно. Щадити концерн «Ванґер» ніхто не збирається.
— Я її попереджу.
Мікаель покинув Хенріка Ванґера, коли старого поступово почало хилити в сон. Він упакував свої речі в дві валізи. Зачиняючи востаннє двері гостьового будиночка, він трохи завагався, але потім усе-таки пішов до Сесілії Ванґер.
Її не було вдома. Він дістав ліхтарик, вирвав сторіночку з блокнота і написав кілька слів:
Пробач мені. Я бажаю тобі всього найкращого.
Записку він разом зі своєю візитною карткою опустив у поштову скриньку.
Будинок Мартіна Ванґера стояв порожнім, тільки у вікні кухні горіла лампочка у формі свічки.
Вечірнім потягом Мікаель поїхав назад до Стокгольма.
У дні між Різдвом і Новим роком Лісбет Саландер цілковито відключилася від зовнішнього світу. Вона не відповідала на телефонні дзвінки і не підходила до комп’ютера. Два дні вона присвятила пранню одягу і наведенню ладу в квартирі. Зв’язала і викинула упаковки від піци і газети, що назбиралися за рік. Загалом вона винесла шість чорних мішків зі сміттям та близько двадцяти паперових пакетів з газетами. Здавалося, що вона вирішила розпочати нове життя. Зібралась купити нову квартиру — коли знайде що-небудь відповідне, — а доти змусити свій старий будинок сяяти чистотою так, як за її пам’яті він ніколи не сяяв.
Після цього вона довго сиділа немов паралізована, поринувши у роздуми. За все життя їй жодного разу не доводилося відчувати такої туги. Їй хотілося, щоб Мікаель Блумквіст подзвонив у двері і… що далі? Підняв би її на руки? Охоплений пристрастю, затягнув би її в спальню і здер з неї одяг? Ні, насправді їй хотілося тільки його товариства. Почути від нього, що вона подобається йому такою, яка вона є. Що вона посідає в його світі та його житті особливе місце. Їй хотілося, щоб він якось продемонстрував їй свою любов, а не тільки дружбу і товариське ставлення.
«Я божеволію», — подумала вона.
Лісбет засумнівалася в самій собі. Мікаель Блумквіст жив у світі, населеному людьми з шанованими професіями, добре організованим життям та безліччю солідних плюсів. Його знайомі займалися важливими справами, виступали по телебаченню і давали поживу для рубрик.
«Для чого тобі я?»
Найбільше в світі — так сильно, що це набувало характеру фобії, — Лісбет Саландер боялася того, що люди насміються з її почуттів. З таким трудом сконструйоване нею відчуття власної гідності, здавалося, враз зійшло нанівець.