— Зрозуміло.
— У двадцять шостому році, коли йому було дев’ятнадцять років, він приятелював з дочкою вчителя з Фалуна на ім’я Марґарета. Вони зустрічалися на політичному ґрунті, і в них виникли стосунки, в результаті яких у двадцять сьомому році народився син Готфрід. Після його появи Рікард одружився з Марґаретою. У першій половині тридцятих років мій брат поселив дружину з дитиною тут, у Хедестаді, а полк, до якого він був приписаний, розміщувався в Евле. У вільний час Рікард роз’їжджав по окрузі, агітуючи за нацистів. У тридцять шостому в нього сталася велика сутичка з батьком, після чого батько повністю позбавив Рікарда матеріальної підтримки. Тоді йому довелося забезпечувати себе самому. Він переїхав з сім’єю до Стокгольма і жив досить бідно.
— А своїх засобів у нього не було?
— Його спадок був вкладений у концерн на безвідкличних умовах. Він міг його продати тільки членам сім’ї. Варто ще додати, що Рікард був жорстоким домашнім тираном, майже цілковито позбавленим будь-яких позитивних якостей. Він бив дружину і катував дитину. Готфрід ріс забитим і зацькованим хлопчиком. Коли Рікард загинув, йому було тринадцять років; думаю, на той момент для Готфріда це був найщасливіший день у житті. Мій батько зглянувся над вдовою і дитиною, перевіз їх до Хедестада, дав їм квартиру і слідкував за тим, щоб у Марґарети були засоби на існування.
Якщо Рікард був представником темного і фанатичного боку сім’ї, то Готфрід відображав ледачий бік. Коли йому було близько вісімнадцяти, турботу про нього взяв на себе я — все-таки син померлого брата, — проте не забувайте, що різниця у віці між нами була не надто велика. Я був тільки на сім років старший. На той час я вже входив до правління концерну, і ніхто не сумнівався, що згодом батькова посада перейде до мене. Готфріда ж сім’я вважала чужаком.
Хенрік Ванґер на мить задумався.
— Батько до ладу не знав, як поводитися з онуком, і на тому, що якісь заходи вживати необхідно, наполіг я. Я дав йому роботу в концерні. Діло було після війни. Готфрід прагнув працювати гідно, але йому через силу вдавалося зосередитися на справах. Він був красенем, гультіпакою і неробою за натурою, мав успіх у жінок, і бували періоди, коли він забагато пив. Мені важко описати своє до нього ставлення… він був людина не те щоб зовсім нікчемна, але ненадійна і часто завдавав мені жалю. З часом він став алкоголіком і в шістдесят п’ятому році потонув. Нещасний випадок. Це сталося тут, у Хедебю, він побудував собі будиночок і там напивався.
— Значить, він і є батько Харієт і Мартіна? — спитав Мікаель, показавши на портрет дівчини.
Він мав би визнати, що, сам того не бажаючи, зацікавився розповіддю старого.
— Вірно. Наприкінці сорокових років Готфрід зустрів жінку, Ізабеллу Кенінґ, молоду німку, що переїхала до Швеції після війни. Ізабелла була справжньою красунею — я хочу сказати, що вона була гарна, як Грета Гарбо або Інґрід Берґман. Зовнішністю Харієт вдалася швидше в Ізабеллу, ніж у Готфріда. Як ви бачите по фотографії, вона вже в чотирнадцять літ вирізнялася вродою.
Якийсь час Мікаель і Хенрік Ванґер мовчки дивилися на фотопортрет.
— Але дозвольте мені продовжити розповідь. Ізабелла народилася двадцять восьмого року і ще жива. На початок війни їй було одинадцять років, і уявляєте, як доводилося дівчинці в Берліні, коли бомбардувальники скидали там свій вантаж. Коли вона зійшла на берег у Швеції, їй, мабуть, здалося, що вона потрапила в рай земний. На жаль, вона мала багато Готфрідових пороків; була марнотратною, постійно гуляла, і вони з Готфрідом іноді більше були схожі на товаришів по чарці, ніж на подружжя. До того ж вона часто їздила по Швеції і за кордон, і в неї геть-чисто було відсутнє почуття відповідальності. Це, зрозуміло, окошилося на дітях. Мартін народився в сорок восьмому, Харієт у п'ятдесятому. Вони росли в умовах хаосу, з матір’ю, яка їх постійно кидала, і батьком, який поступово спивався.
У п’ятдесят восьмому році втрутився я. Готфрід з Ізабеллою жили тоді в Хедестаді — я змусив їх переїхати сюди. З мене вже було досить, і я вирішив спробувати розірвати це зачароване коло. Мартін з Харієт були на той час практично кинуті напризволяще.
Хенрік Ванґер подивився на годинник.
— Мої тридцять хвилин скоро закінчаться, але я вже наближаюся до кінця розповіді. Ви дасте мені ще трохи часу?