Старий на хвилину задумався і знову сів.
— Харієт це нещастя безпосередньо не торкнулося. Проте воно зіграло особливу і надзвичайно важливу роль. Коли надбігли люди і спробували якось допомогти потерпілим, виник цілковитий хаос. Нависла загроза пожежі, і зчинилася страшенна паніка. Швидко почали прибувати поліція, «швидка допомога», служба порятунку, пожежники, преса і просто цікаві. Всі зібралися, звичайно, з материкового боку; тут, на острові, ми щосили старалися витягнути Аронссона з розбитої машини, але це виявилося неймовірно складною справою. Він був дуже міцно затиснутий і серйозно травмований.
Ми намагалися вивільнити його вручну, але нічого не виходило, кабіну потрібно було розрізати або розпиляти. Проблема полягала в тому, що нам не можна було робити ніяких дій, здатних викликати бодай одну іскру: ми були посеред озера мазуту, впритул до перевернутої цистерни. Якби вона вибухнула, нам би настав кінець. Крім того, допомога з материкового боку до нас надійшла не скоро: вантажівка перекривала міст, а перелазити через цистерну було все одно що перелазити через бомбу.
Мікаелю як і раніше здавалося, що розповідь старого добре відрепетирувана й обдумана з метою його зацікавити. Проте він не міг не визнати, що Хенрік Ванґер був чудовим оповідачем, здатним захопити слухача. Зате він усе ще не мав ані найменшого уявлення про те, чим ця історія може скінчитися.
— Особливого значення цій аварії надає те, що наступну добу міст був закритий. Тільки в неділю увечері вдалося викачати решту палива, прибрати автоцистерну і знову відкрити міст для руху. Протягом неповних двадцяти чотирьох годин острів Хедебю був практично відрізаний від зовнішнього світу. Перебратися на материк можна було тільки за допомогою пожежного катера, який спустили на воду, щоб перевозити народ з човнової гавані на цьому боці до старої рибацької гавані біля церкви. Декілька годин катером користувалися винятково рятувальники — приватних осіб почали перевозити тільки пізно увечері в суботу. Ви розумієте, що це означає?
Мікаель кивнув:
— Очевидно, щось трапилося з Харієт отут, на острові, і коло підозрюваних обмежується людьми, що були тут. Свого роду загадка замкнутої кімнати у форматі острова?
Хенрік Ванґер іронічно посміхнувся:
— Мікаелю, ви навіть не уявляєте, наскільки ви маєте рацію. Я теж читав Дороті Сейєрс. Факти виглядають таким чином: Харієт приїхала сюди, на острів, приблизно в десять хвилин на третю. Включаючи навіть дітей і неофіційні «половини», всього за день прибуло близько сорока гостей. Разом з персоналом і постійними жителями тут або поблизу від садиби перебували шістдесят чотири людини. Дехто — ті, хто збирався ночувати, — влаштовувалися в довколишніх будинках або гостьових кімнатах.
Харієт раніше жила в будинку через дорогу, але, як я вже говорив, її батько Готфрід і її мати Ізабелла жили недоладним життям, і я бачив, як вона страждає. Харієт не могла зосередитися на навчанні, і в шістдесят четвертому році, коли їй сповнилося чотирнадцять, я дозволив їй переїхати сюди, до мене. Ізабелла побачила в цьому слушну нагоду позбутися відповідальності за дівчинку. Харієт виділили кімнату нагорі, де вона і прожила останні два роки. Отже, сюди вона і прийшла того дня. Ми знаємо, що вона зустрілася з Харальдом Ванґером — одним з моїх старших братів — і перекинулася з ним кількома словами. Потім вона піднялася сюди, до цієї кімнати, і привіталася зі мною, сказавши, що хоче про щось поговорити. У ту хвилину в мене сиділо кілька інших членів сім'ї, і я не міг приділити їй час. Проте для неї це вочевидь було дуже важливо, і я пообіцяв незабаром зайти до неї в кімнату. Вона кивнула і вийшла через оці двері. Більше я її не бачив. Буквально за хвилину пролунав гуркіт на мосту, і хаос, що почався, перевернув усі плани на день.
— Як вона померла?
— Не поспішайте. Все набагато складніше, і необхідно розповідати історію в хронологічному порядку. Коли сталося зіткнення, люди все покидали і помчали до місця події. Я був… гадаю, що я взяв керівництво на себе і в наступні години був страшенно заклопотаний. Нам відомо, що Харієт теж спускалася до моста — декілька людей її бачили, — але через небезпеку вибуху я велів забиратися всім, хто не допомагав витягувати Аронссона з розбитої машини. На місці катастрофи нас лишилося п'ятеро: ми з братом Харальдом, Магнус Нільссон — двірник з моєї садиби, робітник з лісопильні Сікстен Нурдландер, у якого був будинок біля рибацької гавані, і хлопець на ім'я Єркер Аронссон. Останньому було всього шістнадцять років, і мені по-доброму слід було б відправити його додому, але він доводився застряглому в машині Аронссону племінником і якраз прямував у місто, тому під'їхав на велосипеді буквально за хвилину після пригоди.